Останні роки життя Чехова були скрашени дружбою з Толстим. Лев Миколайович помітив «вільний талант» Чехова ще на початку 90-х років і сам шукав знайомства з молодим письменником. В 1893 році Толстої розшукував його по старих адресах у Москві, не знаючи, що Чехов переселився Вмелихово.

Довгий час Антон Павлович, здавалося, уникав особистого знайомства з Толстим. Тільки в серпні 1895 року в Ясній Галявині Чехов уперше зустрівся Столстим.

«Я прожив у нього 2-і доби,— писав Антон Павлович,— я почував себе легко, удома, і розмови наші з Львом Миколайовичем били легкі». В 1901 році, довідавшись про хворобі Толстого, Чехов сильно стривожився: «Я боюся смерті Толстого. По-перше, я жодного людини не любив так, як його. По-друге коли в літературі є Толстой, те легко й приємно бути, літератором, навіть усвідомлювати, що нічого не зробив і не зробиш, не так страшно, тому що Толстой робить за всіх». Лікарі відправили Толстого в Крим. Він жив неподалік від Ялти, у Гаспре. Це дало можливість письменникам часто бачитися один з одним. До кожної зустрічі з Толстим Антон Павлович готувався з радісним хвилюванням. «Серйозно, я його боюся», — говорив він зі сміхом, як би радуючись цього остраху, — згадував Бунін. - І один раз ледве не година вирішувала, у яких штанах поїхати до Толстого, Скинувши пенсне, помолодівши, і плутаючи по своєму звичаї жарт із тим серйозним, що було в душі, усе виходив зі спальні, то в одних, то в інших штанах. - «Ні, ці непристойно вузькі, - говорив він. - Подумає, писака».- І йшов надягати інших і знову виходив зі спальні, сміючись: «А ці шириною із Чорне море. Подумає: нахаба!»

Любов Антона Павловича до Толстого ніколи не перетворювалася в сліпе поклоніння. Коли Лев Миколайович починав говорити про релігію, Чехов не погоджувався спокійно й твердо. Зі смутною посмішкою дивився він своїми короткозорими очами на цю складну, суперечливу людину, що, проповідуючи непротивлення злу і євангельській лагідності, гнівно повставав у своїх добутках проти самодержавства й церкви

У відношенні Толстого до Чехова минулого й замилування художника й людська ніжність. «Ах, який мила людина», - повторював він, коли мовлення заходило ой Антонові Павловичеві. Товстої вважав, що Чехов пише краще всіх російських письменників і, відкинувши удавану скромність, додавав: «Навіть краще мене. Ніколи в нього немає зайвих подробиць - кожна або потрібна або прекрасна». Скаржачись якось, що сучасна російська література здається йому якийсь неросійської, Толстой сказав, звертаючись до Чехова: «От ви… ви росіянин! Так, дуже, дуже російський».

Одного Толстой не приймав зовсім — чеховської драматургії. Письменник П. Гнєдич приводить у своїх спогадах така розмова із Чеховим: «Ви знаєте, він (Толстой. - Т. С.) не любить моїх п’єс, запевняє, що я не драматург! Тільки одна розрада в мене і є…

• — Яке?
• — Він мені сказав: «Ви знаєте, я терпіти не можу Шекспіра, але ваші п’єси ще гірше».
• И стриманий, спокійний Антон Павлович відкидає назад голову й сміється так, що пенсне падає в нього з носа»,
• Пишу, пишу - відповідав Чехов восени 1903 року на питання ялтинских знайомих про його здоров’я. Вид у нього був сяючий, святковий. Слово «пишу> виражало для Чехова головне: «Я ще потрібний, я живий!»

«Вишневий сад» — останнє про наведення Чехова — було світлим: прощанням письменника з життям. Чехів писав його, перемагаючи страшну слабість. На краю могили Антон Павлович привітав нове життя, «Вся Росія наш сад.» — у цих словах виразилася сила любові письменника до своєї країни, вони стали його завітом прийдешнім поколінням

Прем’єра «Вишневого саду» збіглася з перебуванням Антона Павловича в Москві. Наближалося 25-річчя літературної діяльності Чехова. Театр готувався до ушановування письменника. Антона Павловича про це не попередили, знаючи його нелюбов до всякої врочистості. І для публіки й для письменника ювілей був несподіванкою

• «Коли після третього акту, - згадував Станіславський,- він, мертвотно блід і худий, стояв на авансцені, не міг угамувати кашлю, поки його привітали з адресами й подарунками, у нас болісно стиснулося серце. Із залу для глядачів йому крикнули, щоб він сел. Але Чехов насупився й простояв все довге, тягуче торжество ювілею. Але й отут він не удержався ог посмішки. Один з літераторів почав свої» мовлення майже тім’я ж словами, якими Гаїв привітає стара шафа в третьому акті: «Дорогою й шановний… замість слова «шафа» літератор вставила ім’я Антона Павловича, привітаю Вас…» і т. д.
• Антон Павлович покосився на мене - виконавця ролі Гаева, і підступна посмішка пробігла по його губах».

До кінця життя зберіг Антон Павлович любов до жарту й здатність сміятися до зліз

«Не можна ж, послухайте, підносити письменникові срібне перо й чорнильницю,-говорив Антон Павлович після свого ювілею Станіславському

• — А що ж потрібно підносити?
• — Клістирну трубку. Я ж доктор, послухайтеся
• Або носки. Моя дружина за мною не дивиться. Вона акторка. Я ж у рваних носках ходжу. «Послухай, дуся,- говорю я їй, - у мене палець на правій нозі вилазить»-: «Носи на лівої», - говорить. Я ж не можу так!-жартував Антон Павлович і знову закочувався веселим сміхом».

Зиму 1904 року лікарі дозволили Чехову провести в Москві. «Він радувався й зворушувався на теперішню московську зиму, - писала Ольга Леонардівна, - радувався, що можна ходити на репетиції, радувався, як дитина, своїй новій шубі й бобровій шапці».

Антон Павлович задумав нову п’єсу. Дія її повинне було відбуватися на Північному полюсі, що був у той час недоступний. Творча фантазія Чехова випереджала самі сміливі задуми дослідників. Навесні здоров’я Антона Павловича катастрофічно погіршився: туберкульоз легенів ускладнився туберкульозом кишок. Лікарі вирішили відправити Чехова на лікування в Німеччину, у Баденвейлер. Напередодні від’їзду Антон Павлович велів відправити в таганрозьку бібліотеку останню партію книг, відповів авторам, що надіслали йому на відкликання свої добутки, доручив приятелеві поклопотатися за бідного студента, що домагався перекладу в іншій університет

Третього червня Чехов виїхав з Росії. У Баденвейлере, курортному містечку, тихий і нудному, Чехов цілими днями лежав у кріслі на балкончике свого готелю й спостерігав за юрбою, що снує внизу. Йому не подобалася тиша, не подобалася музика, що доносилася з парку, вигадливі плаття жінок. «Ні однієї краплі таланта ні в чому,- писав він сестрі,- ні однієї краплі смаку… Наше російське життя набагато талантливей».

Томливо тяглися порожні дні, безсонні ночі. Всі мучительней ставала ядуха. Але Чехов залишався всі тим же: спокійним, небагато глузливим, і

коли в нього вистачало сил говорити, він не скаржився, а жартував

• «Навіть за кілька годин до своєї смерті він змусив мене сміятися, видумуючи: одне оповідання, - згадувала дружина письменника. - Після трьох тривожних, важких днів йому полегшало к. вечору… Антон Павлович почав придумувати оповідання, описуючи надзвичайно модний курорт, де багато ситих, жирних банкірів, здорових, люблячих добре поїсти, червонощоких англійців і американців, і от всі вони, хто з екскурсії, хто з катання, з пішохідної прогулянки - одним словом, отовсюду, збираються із мрією добре й ситно поїсти після фізичної утоми дня. І отут раптом виявляється, що кухар утік і вечері ніякого ні,-и от как. цей удар по шлунку відбився на всіх цих розпещених людях… Я сиділа прикорнувши, на дивані, після тривоги останніх днів і від душі сміялася…

Чехов помер 2 (15) липня 1904 року о третій годині ночі. Тіло Антона Павловича було перевезено в Росію й поховане в Москві на Новодівочому цвинтарі

«Мене будуть читати років сім, сім з половиною, а потім забудуть», - говорив Чехов

Мабуть, жоден з великих письменників не був так скромний в оцінці своєї праці. Чимало часу пройшло від дня смерті Чехова, але кожне нове покоління, не вмираю (.ньому.). Не тільки на Батьківщині письменника, але й далекий» за її межами, бачить у ньому сучасника й друга

Pages: 1 2

Збережи - » Останні роки життя Чехова . З'явився готовий твір.