И. А. Бунін (1870-1953): творчість письменника

Покинувши Росію у лютому 1920 року (через Одесу), Бунін через Константинополь, Софію й Белград потрапив у Париж, де й улаштувався, проводячи літо в містечку Граї, у Приморських Альпах (у Грасе він перебував і під час другої світової війни). Бунін у пору революції, з його політичним консерватизмом, виступив охранителем «споконвічних», старожитніх підвалин. Для нього все кінчено з «великою Росією» уже після лютого 1917 року

Він рішуче й категорично відкинув Тимчасовий уряд і його лідерів, «комиссаривших» у Петрограді, бачачи в них жалюгідні фігури, здатні привести Росію лише до прірви. Рішуче не приемлет він і більшовицьке керівництво й коротке перебування своє спершу в червоній Москві, а потім у червоній Одесі назвав «Окаянними днями» (книга публіцистики, 1926). У Парижі він примикає до правих кіл, що группировались навколо газети «Відродження», що видавав нафтовий магнат Абрам Гукасов.

Давній історичний песимізм Буніна одержав рясну їжу, коли художник, чуйний до конкретного, «окремому», «цьому», став свідком масової жорстокості, достатку жертв, безмірних страждань в обстановці революції й громадянської війни. Бунін назавжди затвердився в правоті тієї думки, що сили, що творять історію, безглуздо жорстокі (будь те французька революція – оповідання 1924 року «Богиня Розуму», або російська – оповідання 1924 року «Товариш Дозорець» і «Нетермінова весна»). Божевільний художник (однойменне оповідання) замислив зобразити в переддень знаменного 1917 року народження «нової людини», оточеного светозарними ликами й блакитними небесами. Але замість всеблагого різдва на його картоні виникають криваві бачення, «у повній протилежності його жагучим мріям. Дике, чорно-синє небо до зеніту палало пожежами, кривавим полум’ям димних, що руйнуються храмів, палаців і жител. Диби, ешафоти й шибениці з удавленниками чорніли на вогненному тлі… Низ же картини виявляв безладну купу мертвих – і смітник, гризню, бійку живих, змішання нагих тіл, рук і осіб. І особи ці, ощеренние, ікласті, з очами, що викотилися з Орбіт, були настільки ж мерзотні й грубі, настільки перекручені ненавистю, злістю, хтивістю братовбивства, що їх можна було визнати скоріше за обличчя скотов, звірів, дияволів, але ніяк не за людські» і т.д. Що це – «просто оповідання»? Ні, притча про час, суперечка з ним, упереджена й жагуча його оцінка

Знов-таки треба підкреслити, що заперечення «невартої» сучасності в Буніна йшло не ззовні, не в результаті раптового переосмислення громадського життя Росії. Цінності лише поступово пересувалися в площину «позачасових» категорій, а тому що це було для Буніна не зрадою колишнім завітам, а лише різким загостренням уже існуючих тенденцій у його творчості,- ніякого «зламування», «кризи» Бунін за рубежем не пережив. Зрозуміло, відірваність від батьківщини, еміграція травмувала його, на час змусила замовчати й офарбила зображуване в сугубо песимістичні тони. Звернені назад симпатії, ніколи розпливчасті, невизначені, знайшли тепер чітку установку. Бронзовим і мармуровим мавзолеєм, що височіє посередині сльот і лих, здається Буніну чудом уцілілий у пору «такої великої й швидкої катастрофи Держави Російської» палац єкатерининських часів, з його золоченими гербами й латинськими виреченнями на стелях, лаковими підлогами, дорогоцінними меблями, погруддями, статуями, портретами, найрідшими гравюрами й книгами («Нетермінова весна»). Не приймаючи нової дійсності, що «панує вже міцно, входить уже в колію, у будень», герой оповідання цілком почуває себе у світі мертвих, «назавжди й блаженно затвердилися у своїй неземній обителі».

Смерть виявляється в бунинских оповіданнях емігрантської пори не тільки разрешительницей всіх протиріч, але й (якщо дія хоч якось співвідноситься із сучасністю) джерелом абсолютної, що очищає сили. Умерла незначна, що зажилася баба, і її молодший син Таврило всю ніч читає над покійницею Псалтир («Перетворення»). І от перед здивованим поглядом Гаврила вона, маленька й жалюгідна, що ще вчора тулилася на грубці, перетворює в таємничу істоту, «таємне буття якого так незбагненно, як Бог». А далі – увага, увага – від її вже «віє цим неземним, чистим, як смерть, і крижаним подихом, і це вона встане зараз судити увесь світ, весь знехтуваний у своєї животности й тлінності мир живих!».

Про який світ мова йде? Адже не про тім «молодому, сильному царстві», що «розвела» вона, не про великий і ладну їхню сім’ю, не про багатий двір. Знову, як і в «Божевільному художнику», відвернений сюжет вражає побічну, злободенну мету. Таким чином, внутрішня тенденційність непомітно, але міцно просочує інші бунинские добутку. Однак вплив еміграції на творчість Буніна було більше глибоким і послідовним. Він і колись багато й напружено писав на ті ж теми – про кончину сільської баби або про повен дорогоцінних реліквій садибі посередині дворянського запустіння. Однак все це було «до», а отже, не несло в собі такий «особистої», «від автора» безвихідності, що йде. Як і колись, Бунін зрушує життя й смерть, радість і жах, надїжак ду й розпач. Але ніколи раніше не виступало з такою загостреністю в його добутках відчуття тлінності й приреченості всього сущого – жіночої краси, щастя, слави, могутності. «Не було у вселеної славнее хана, чим Темир-Аксак-Хан. Увесь підмісячний світ тріпотів перед ним, і прекраснейшие у світі жінки й дівчини готові були вмерти за щастя хоч на мить бути рабою його… І коли господь зглянувся нарешті над ним і звільнив його від суєтних земних, утіх, незабаром розпалися всі царства його, у запустіння прийшли міста й палаци, і порох пісків замів їхньої руїни…» («Темир-Аксак-Хан»). Споглядаючи струм часу, загибель далеких цивілізацій, зникнення царств («Місто Пануючи Царів», 1924), Бунін немов випробовує хворобливе заспокоєння, тимчасове угамування свого горя. Неважко помітити, що й з погляду життєвої, і з погляду історичної останнє двадцятиліття його довгого життя .виявилося розсіченим навпіл: перше, «мирне» десятиліття відзначене його нобелівським лауреатством, спокійною й зосередженою роботою над романом «Життя Арсеньєва», відносною матеріальною забезпеченістю й остаточним (нехай і не дуже голосним, але міцним) визнанням його таланта; десятиліття наступне принесло окупацію Франції гітлерівськими військами, голод і страждання письменника у відрізаному Грасе, а потім – важку хворобу й повільне вгасання в справжньому нестатку й гордій бідності

У ніч на 8 листопада 1953 року Бунін помер у Парижі, у скромній квартирці на вулиці Жака Оффенбаха.

Збережи - » И. А. Бунін (1870-1953): творчість письменника . З'явився готовий твір.

И. А. Бунін (1870-1953): творчість письменника





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.