Валентин Григорович Распутін народився в 1937 році в селищі Усть-Уда, що стоїть на Ангарі, майже на полпути між Іркутськом і Братськом. Після школи в 1959 році закінчив історико-філологічне відділення Іркутського університету, потім зайнявся журналістикою. Перші нариси й оповідання Распутіна були написані в підсумку кореспондентської роботи, поїздок по близької його серцю Сибіру: у них відклалися спостереження й враження, які стали опорою для міркувань письменника про долю рідного краю. Распутін любить батьківщину. Він не уявляє собі життя без Сибіру, без цих тріскучих морозів, без цього сліпучого ока сонця

Саме тому у своїх добутках письменник розкриває тайгову романтику, єдність людей із природою, зображує характери, що заворожують своєю силою, первозданністю, природністю. Такі характери Распутін відкрив у сибірських селищах. На матеріалі сибірського села написані такі повісті, як «Останній строк» (1970), «Гроші для Марії» (1967), «Нагору й долілиць за течією». Тут автор піднімає високі моральні проблеми добра й справедливості, чуйності й щедрості людського серця, чистоти й відвертості у відносинах між людьми. Однак Распутіна цікавила не тільки особистість із її духовним миром, але й майбутнє цієї особистості. І я б хотіла розповісти саме про такий добуток, у якому ставиться проблема буття людини на Землі, проблема життя поколінь, які, переміняючи один одного, не повинні втратити зв’язку. Це повість «Прощання із Запеклої». Хотілося б помітити, що Распутін спробував повернути інтерес до стародавнього російського оповідальному жанр^-повести

«Прощання із Запеклої» - своєрідна драма народного життя - була написана в 1976 році. Тут мова йде про людську пам’ять і вірність роду своєму

Дія повести відбувається в селі Матера, що от-от повинна загинути: на ріці зводять греблю для будівлі електростанції, тому «вода по ріці й річкам підніметься й розіллється, затопить…», звичайно, Матеру. Доля села вирішена. Молодь без роздумів їде в місто. У нового покоління немає тяги до землі, до Батьківщини, вона все прагне «перейти на нове життя». Безумовно, те, що життя - це постійний рух, зміна, що не можна залишатися нерухомо на одному місці сторіччя, що прогрес необхідний. Але люди, що вступили в епоху НТР, не повинні втрачати зв’язки зі своїми коріннями, руйнувати й забувати вікові традиції, перекреслювати тисячі років історії, на помилках якої їм би випливало вчитися, а не робити свої, іноді непоправні

Всіх героїв повести умовно можна розділити на «батьків» і «дітей». «Батьки» - це люди, для яких розрив із землею смертельний, вони виросли на ній і любов до неї вбрали з молоком матері. Це й Богодул, і дід Єгор, і Настасья, і Сима, і Катерина.

«Діти» - це та молодь, що так легко залишила напризволяще село, село з історією в триста років. Це й Андрій, і Петруха, і Клавка Стригунова. Як ми знаємо, погляди «батьків» різко відрізняються від поглядів «дітей», тому конфлікт між ними вічний і неминучий. І якщо в романі Тургенєва «Батьки й діти» правда була на боці «дітей», на стороні нового покоління, що прагнуло викорінити морально, що розкладається дворянство, то в повісті «Прощання із Запеклої» ситуація зовсім протилежна: молодь губить те єдине, що уможливлює збереження життя на землі (звичаї, традиції, національних корінь).

Головний ідейний персонаж повести - баба Дар’я. Це та людина, що до кінця життя, до останньої її мінути залишилася відданий своїй батьківщині. Дар’я формулює головну думку добутку, що сам автор хоче донести до читача: «Правда в пам’яті. У кого немає пам’яті, у того немає життя». Ця жінка є якоюсь охоронницею вічності. Дар’я - щирий національний характер. Письменникові найближчі думки цієї милої бабусі. Распутін наділяє її лише позитивними рисами, простій і невигадливе мовлення. Треба сказати, що всі старожили Матери описані автором з теплотою. Як мистецьки зображує Распутін сцени розставання людей із селом. Прочитаємо ще раз, як знову й знову відкладають свій від’їзд Єгор і Настасья, як не хочуть їхати вони з рідної сторони, як запекло бореться Богодул за збереження цвинтаря, адже воно свято для жителів Матери: «…А баби до останньої ночі плазували по цвинтарі, устромляли назад хрести, установлювали тумбочки».

Все це зайвий раз доводить те, що відривати народ від землі, від його корінь не можна, що такі дії можна дорівняти до жорстокого вбивства

Автор дуже глибоко осмислив проблему, що встала перед суспільством в епоху НТР, - проблему втрати національної культури. Із всієї повісті зрозуміло, що ця тема хвилювала Распутіна й була актуальна й у нього на батьківщині: недарма він розташовує Матеру на березі Ангари

Матера - символ життя. Так, її затопило, але пам’ять про неї залишилася, вона буде жити вічно. Красу краю, зачарування природи ми можемо оцінити, виходячи зі спогадів самого Валентина Распутіна: «Ледь навчившись ходити, ми шкутильгали до ріки й закидали в неї вудки, ще не окрепнув, тяглися в тайгу, що починалася відразу за селом, збирали ягоди й гриби, з малого років сідали в човен і самостійно бралися за весла, щоб гребти до островів, де косили сіно, а потім знову йшли в ліс - більше наших радостей і наших занять був зв’язок з рікою й тайгою. Це була вона, відома всьому світлу ріка, про яку складалися вічні легенди й пісні, єдина дочка Байкалу, про дивну красу й поезію якої я зберігаю самі чисті й святі спогади».

Схильність Распутіна до глибинного споглядання природи, здатність почувати навколишній світ, безсумнівно, черпається з досвіду спілкування із природою у вибрані моменти проникливого з нею контакту

Всю цю незвичайну красу первозданної природи й надзвичайний смуток при розставанні з нею відбиває Распутін у повісті «Прощання із Запеклої».

Распутинское «Прощання із Запеклої» одночасно й ідейний гребінь і підсумок цілого напрямку нашої літератури шістдесятих - сімдесятих років

Повість «Прощання із Запеклої» не випадково починається зі слів: «И знову…» Це не просто опис якоїсь конкретної весни, а узагальнюючий погляд на те, що «бувало багато разів», усередині чого завжди перебувала Матера: знову льодохід, зелень,’ повернення птахів, перші дощі, початок сівби

Очами Дар’ї робить Распутін огляд острова, його природного ландшафту. «Від краю до краю, від берега до берега вистачало в ній і роздолля, і багатства, і краси, і дикості, і всякої тварини по парі - усього, відділившись від материка, тримала вона в статку - чи не тому й назвалася славетним ім’ям Матера».

Село, що живе на цьому острові, побачило на своєму столітті багато чого. Знала війну, повінь, і пожежа, і голод, і розбій. Була в селі й церківка, як ведеться, на високому чистому місці, добре видна видали з тої й з іншої протоки

Зле-Бідно жило село, відділена від зовнішнього миру швидкоплинною водою Ангари

Тут росли дітлахи, гуляли молоді, доживали своє століття старі

Але от страшна звістка затрясла мирне сільце: гідроелектростанція, що будувалася поблизу, незабаром затопить село Матера. Будь-яка розмова, про що б він не був, у який би час не перекидався, кого б не мітив, кінчався він завжди одним: підступаючим затопленням Матери й швидким переїздом

Звичайно, влади подбали про жителів і виділили кожній сім’ї будинок у новому селищі міського типу й незабаром усе повинні були переселитися. Але чи хотіли переїжджати жителі? На це питання кожний відповідав по-різному.

Одні минулого раді майбутній зміні обстановки й не приховували етого. Клавка Стригунова так і говорила: «Давно треба було утопити. Живим не пахнуть… не люди, а клопи так таргани. Знайшли де жити - серед води… як жаби».

Звичайно, здебільшого молодь була рада переселенню, адже не було в них за плечима того років життя на острові Матера, як, наприклад, у старшого покоління

Сама стара в селі - бабуся Дар’я. Характер бачення Дар’ї вражає рідкою конкретністю й точністю, вона теперішній «філософ», зі своєю глибоко оригінальною світоглядною інтуїцією й системою цінностей

Pages: 1 2

Збережи - » Матера, як символ життя в повісті «Прощання із Запеклої» . З'явився готовий твір.