У психологічній мінотавріані початку XXI ст. переосмислення античного образу людино-бика, ускладнюючись, триває й “мінотавр” може поставати як утілення певної авторської ідеї, концепції тощо. Репрезентативні в цьому контексті майже одночасно написані (2005 р.) романи англійця С.Павлоу “Троянський кінь” (”Оепе”) і росіянина В.Пелевіна “Шолом жаху: Креатифф про Тесея і Мінотавра”, де, з огляду на специфіку вираження обговорюваного питання, спостерігаємо вже своєрідний комплекс Мінотавра.

Приклад сучасного синтетичного роману “Троянський кінь” поєднує елементи історичного, детективного, любовного, пригодницького, науковофантастичного, філософського, містичного жанрів тощо.

Недивлячись на його непересічність у сучасному літературному процесі, цей твір фактично не досліджений (аналіз основних міфопоетичних характеристик його художньої тканини вперше подано нами. Комплекс Мінотавра постає тут досить виразно й оригінально — в асоціативному плані і є одним з основних утворень у міфопоетичній парадигмі роману.

У творі герої-антагоністи Кіклад і Атанатос, кожний посвоєму, переходять з одної доби в іншу, переслідуючи один одного з часів Троянської війни й до наших днів. Одержимий пристрастю до безсмертя, вавилонський чаклун Атанатос убиває у Трої дружину грецького воїна Кіклада. Щоб той міг помститися й відновити справедливість, богиня Кібела наділяє його даром відродження в наступних епохах. У свою чергу, Атанатос, який відроджує свою пам’ять у своїх дітях за допомогою еліксира, прагне дістати гени Кіклада (злитися з ним), щоб перероджуватися вже не за посередництвом напою, а природним шляхом.

На міфосимволічному рівні Кіклад уособлює силу, що бореться зі злом, причому в душі героя, поряд із прагненням священної помсти й справедливості, поєднано почуття кохання до вбитої у Трої Мойри, яке він проносить крізь своє життя. Безсмертна любов, таким чином, бореться зі смертю: Атанатос (його ім’я говорить само за себе) сіє смерть на своєму шляху і прагне необмеженої влади.

Проводжуючи затягнутий поєдинок Кіклада й Атанатоса через три тисячі років і в кожнім новім часі наділяючи пам’яттю цих персонажів усе нових людей, С.Павлоу досягає універсальності звучання давнього протистояння: це вже справа не двох особистостей, але всієї людської цивілізації як у прямому (пам’яттю Кіклада потенційно володіють і найвіддаленіші представники його генеалогічного дерева, а Атанатос у кожному своєму переродженні створює десятки двійників), так і в переносному сенсі (боротьба зі злом і тиранією завжди актуальна для людства). Більш того, це й протистояння двох начал — добра і зла — в людині: у фіналі роману Атанатосу вдається за допомогою генної інженерії поєднати зі своєю пам’яттю пам’ять Кіклада.

Характерним для книги С.Павлоу є умовність осмислення часів та їх принципова багатоманітність. Наприклад, теперішнє й минуле детектива НьюЙорка Джеймса Норта — це майбутнє Кіклада — давнього грека та всіх його іпостасей у нащадках, але водночас воно вже відоме оракулу, до якого звертається Кіклад. А теперішнє Кіклада, хоча і є минулим Норта й інших людей, які володіють тисячолітньою пам’яттю античного героя, проте активно входить у життя нащадків Кіклада як їх теперішнє й визначає їхнє майбутнє тощо. Через кільцевість часопростору книги й нівелювання в ній лінійності часу виникає ефект циклічності, що в поєднанні з бінарноопозиційною будовою роману, реконструкцією в нім окремих культових дійств, історичних подій та фрагментів життя історичних і легендарноміфологічних постатей, уведенням у твір почасти переосмислюваного масиву античної міфології (актуальної у свідомості Кіклада) та власне авторською міфотворчістю обумовлюють цілковите домінування у “Троянському коні” атмосфери міфу.

Складне переплетення часів у романі постає як синтез міфологій у пам’яті людини. Символом пам’яті у С.Павлоу є ген, а людиною, яка увібрала в себе всю пам’ять цивілізації і є останнім із втілень Кіклада в XXI ст., — герой на ім’я Ген (це ім’яшифр). За автором, тільки Гену дано осмислити інформацію про людство, яку у своїй підсвідомості несе кожен. Блукаючи в мозаїці фрагментів культур (своєрідному їх лабіринті), КікладГен має знайти себе й зробити головний у житті вибір — між добром і злом (адже саме в Гені Атанатосу вдалося поєднати свою пам’ять і можливості до відродження Кіклада). Звідси головний герой роману — КікладГен. У його образі є багато що від Гамлета; гамлетична, по суті, й вирішувана Геном дилема: “людина визначає своє минуле чи минуле визначає людину?”