Стаття присвячена вивченню функціонально-семантичних та комунікативних особливостей етикетних Одиниць на позначення звертання в епістолярній спадщині українських письменників ХІХ ст. Головна увага приділена дослідженню лексичного складу, семантичної структури найпоширеніших в українському мовному етикеті звертань, визначенню їхньої ролі у листуванні письменників, опису факторів, що впливають на їх вибір у кожній конкретній ситуації спілкування.

Ключові слова: епістолярний діалог, звертання, етикетні формули, комунікативна мета, ситуація, тональність спілкування

Останнім часом у вітчизняному мовознавстві помітне неухильне зростання інтересу дослідників до питання про оптимальні форми звертання в українському мовному етикеті. Особливе зацікавлення викликають етикетні одиниці Пане (пані), добродію (добродійко), Які були втрачені українцями в минулому, а тепер відроджуються і починають активно функціонувати. На сторінках газет, журналів, у науковій літературі все частіше розгортаються дискусії щодо правомірності й доцільності використання таких форм у нашому спілкуванні. Увага до них не лише науковців, але й пересічних українців не є випадковою. У сучасній лінгвістиці ці етикетні одиниці вивчені недостатньо. Серед небагатьох праць, присвячених розгляду їхньої семантики та особливостей функціонування слід у першу чергу відзначити статті О. Пономарева, В. Сімовича, В. Кононенка, М. Білоус, С. Богдан, О. Миронюк, Р. Возної, Н. Поліщук. Аналіз наукових робіт з окресленої проблеми свідчить про те, що на сьогодні не всі її аспекти знайшли остаточне розв’язання і потребують подальшого детального дослідження в контексті підвищення культури спілкування українців. Це зумовлює Актуальність Обраної теми.

Мета Запропонованої статті – дослідити семантику та функціонально-комунікативні особливості звертань Пане (пані), добродію (добродійко), товаришу (товаришко) На матеріалі епістолярної спадщини українських письменників ХІХ ст.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства найбільше дискусій розгортається навколо звертань Пане, пані, панство. Існує кілька поглядів щодо доцільності їхнього використання у мовному етикеті українців:

1) абсолютне неприйняття цих слів як форм увічливого звернення до співбесідника;

2) цілковите схвалення й активне вживання як в офіційному, так і побутовому спілкуванні;

3) схильність до обмеженого використання, лише у сфері ділових стосунків. Деякі мешканці України, що й досі перебувають під впливом ідеалів радянських часів, категорично

Виступають проти звертань Пане, пані, панство, убачаючи в їх семантиці вказівку на високу класову приналежність співрозмовників. Неправомірність такого погляду очевидна, адже в українській мові слово Пан Має два значення, які розрізняються навіть граматично: Пани – представники панівного класу і Панове – множина при зверненні до співбесідників безвідносно до їх соціального статусу. Отже, йдеться не про панів як певний соціальний клас, а лише про форми ввічливого звернення до особи, які, як зауважує В. Кононенко, “як і в радянський період втратили свою експресію і аж ніяк не засвідчують високу соціальну належність співрозмовника” [Кононенко 2002, с.27]. Такі форми, до речі, часто використовували у своїй творчості Т. Шевченко та інші провідні діячі української культури.

Науковці стверджують, що звертання Пане (пані) Та похідні від них глибоко українські, давні, освячені традиціями, які за радянських часів були несправедливо вилучені з українського мовного етикету і “скомпрометовані соціальною оцінкою” [Кононенко 2002, с.27]. Як зазначає О. Пономарів, “після запровадження в Україні більшовизму всі прийняті в нашому суспільстві форми звертання було скасовано й замінено словом товариш, чим завдано шкоди насамперед цьому прекрасному слову. Товариш – це людина, пов’язана з кимось почуттям дружби, щирий приятель, однодумець, спільник… Будь-кого товаришем не

Назвеш. Для цього здавна в українців існують слова пан, пані, панна, добродій, добродійка” [Пономарів 1999, с.173]. На наш погляд, ця думка є абсолютно справедливою. Дійсно, звертання Пане (пані), добродію (добродійко) – давні атрибути українського мовного етикету. В українській мові вони активно використовувались з ХV ст. спочатку при зверненні до високих осіб, а пізніше і до простих людей як вияв поваги [Поліщук 1996, с.134]. Словник Б. Грінченка свідчить, що звертання Пане, пані Прижилися й усталилися на кінець ХІХ ст. Щодо походження цих етикетних одиниць учені ще не дійшли спільної думки. Так, М. Білоус, В. Кононенко, С. Богдан та ін. уважають, що вони поширились в українській мові під впливом польської. Саме цим, на думку науковців, пояснюється те, що вживання цих етикетних одиниць переважає в західних областях України. Однак при цьому не заперечується факт їхнього розповсюдження і на східноукраїнських землях. Щодо особливостей функціонування названих форм В. Кононенко зазначає: “якщо на сході України їхнє вживання закріпилося переважно в офіційно-діловій сфері (це звертання до іноземних гостей, високопоставлених урядовців, учасників зборів і засідань і под.), то на заході нашої держави ці звертання знову стали побутовими, загальноприйнятими. Тут їх можна почути на вулиці, в крамниці, на ринку, в автобусі й електричці, в школі тощо” [Кононенко 2002, с.27].

О. Пономарів, П. Толочко стверджують, що слово Пан Звучало задовго до того, як виникла польська нація і польська мова. Воно є спільним для багатьох індоєвропейських мов, оскільки було назвою бога Всесвіту ще у предків індоєвропейців. В українській та багатьох інших слов’янських мовах слово Пан Є ознакою найвищої божественної шани.

У листуванні українських письменників-класиків звертання Пане, пані Є одним із найпоширеніших засобів звернення до співрозмовника. Найчастіше ними послуговувалися І. Франко, О. Кобилянська, М. Коцюбинський. В епістолярії авторів звертання Пане, пані Виконують різні комунікативні настанови. Як самостійні етикетні формули (переважно в інтерпозиції) вони слугують засобом створення невимушеної атмосфери спілкування, фактором зближення адресанта з одержувачем відповіді. У поєднанні з різноманітними емоційно-експресивними засобами (вигуками, заперечними частками) ці етикетні формули допомагають авторам висловити ввічливе заперечення або незгоду з вчинками чи думками адресата і тим самим пом’якшують ситуацію спілкування. Наприклад, у листах І. Франка: Ні, пані, єслі Ви так гадаєте, то Ви або й зовсім не поетка, або Ваша Поетична сила ще не дозріла (т.48, с.377); Ні, пані, чоловік прецінь не машина, бо ж і машина впрочім, не завсігди робить (т.48, с.404). У посланнях О. Кобилянської одиничні звертання Пане, пані Використовуються як засіб підтримання контакту з адресатом, привернення його уваги до повідомлюваного, а також вираження додаткової ввічливості й поваги до одержувача відповіді: Дуже мило мені, що подобається Вам, пане, моя “Земля” (т.5, с.515); Пані, дай нам боже багато а багато таких жінок, як Ви (т.5, с.554).

Звертання Пане, пані Часто ускладнюються поширювачами атрибутивної семантики. Двокомпонентна модель “означення + пане” широко вживається в посланнях І. Франка (70) та О. Кобилянської (50), рідше – М. Коцюбинського (10), Лесі Українки (7). Атрибутивні поширювачі диференціюються за тональностями спілкування. В офіційній тональності домінують лексеми високого ступеня ввічливості: Благородний, вельможний, високоблагородний, високоповажаний, високоповажний, шановний, годний, поважаний, поважний, чесний, високошановний, Дружня тональність передбачає використання емоційно-забарвлених означень: (мій, моя) далекий, - а, добрий, -Ая, -А, дорогенький, - а, дорогий, - а, - ая.

Pages: 1 2 3