На зiставленнi уявного i реального свiту героя, що дозволяє розглядати не лише можливi збiги, проекцiї духовного, естетичного чуття, пошуки гармонiї, а й психiчнi збочення, втрату iдентичностi особи («В дорозi», «Дебют») будував чимало своїх творiв Михайло Коцюбинський.

Його творчiсть сприяла засвоєнню психоаналiтичного письма, самоаналiзу, об’єктивацiї вiдчуження. Поряд з iмпресiонiстичною манерою i спробою творення новiтнього соцiального роману-мiфа («Фата-моргана») письменик увiв до української лiтератури теми естетизму, масової людини, мiщанства, до яких активно звертатимуться митцi XX ст.

Специфiчною властивiстю художньої творчостi М. Коцюбинського стало переключення уваги на процеси i явища iндивiдуальної свiдомостi – пам’ять, враження, iдеали. При цьому письменник вдається до екзистенцiального аналiзу, що розглядає факти щоденного життя героїв з погляду переживання iндивiдом повноти людського iснування, злитого з природою, враженнями краси i людського спiлкування, спогадами i пам’яттю пережитого, зародженням творчостi тощо. Вiдкриття нової, ексистенцiальної проблематики, зануренiсть її в iнстинкти, сферу пiдсвiдомого, злиття з символiкою слiпоти, тривоги, крику, опредмечених «слiдiв» людського, якi викликають нове прозрiння Лазаря, - все це спирається в творчостi Коцюбинського на чуттєво багату, експресивну образнiсть, на психологiчно точну й виразну стилiстику.

Започаткованi «новою» школою форми художнього зображення поглиблюються i певною мiрою навiть вичерпуються на хвилi модернiзму, течii, яка теоретично i практично заявляє своє право на естетичнi, гедонiстичнi, психологiчнi та фiлософськi теми. З’являютсья новi жанровi рiзновиди – вiзiї, студiї, акварелi, ескiзи та рiзноманiтнi стильовi форми – вiд експресiонiзму, iмпресiонiзму до символiзму й неонатуралiзму. Водночас спостерiгається властива для бiльшостi модерних лiтератур тенденцiя до схрещення рiзних творчих напрямiв.

Яскравою ознакою раннього європейського модернiзму стали пошуки унiверсального символiстського стилю й синтетичної образностi. В українському письменствi, як i в рядi iнших лiтератур, цi пошуки зумовлюють розгортання своєрiдної неоромантичної стильової манери, що давала пiдстави вважатися явищем синтетичного порядку, що охоплює елементи рiзноступеневої стилiстики (символiзму, iмпресiонiзму, натуралiзму, романтизму, неокласицизму) й тяжiє загалом до романтичного типу творчостi. В цьому – одна iз специфiчних особливостей українського модернiзму, в якому вiдроджуються й розвиваються форми романтичної образностi, що лише тiєю чи iншою мiрою модернiзуються. Не переборенi українським раннiм модернiзмом романтичнi елементи стимували формування оригiнальної модерної «школи». Вiденський iмпресiонiзм, польський експресiонiзм, росiйський i французський символiзм, неоромантизм скандинавських лiтератур здебiльшого переломлювалися через українську нацiональну традицiю. Модернiзм формувався у своїх найхарактернiших виявах не на рiвнi загальної стильової манери або «школи», а через творчу самобутнiсть та еволюцiю окремих митцiв. Розгортаючись i поєднуючись iз формами реалiстично-натуралiстичними, власне романтичними символiчними, модернiзм вiдкривав новi художнi моделi та структури – неореалiзм (В. Винниченко), неонатуралiзм, неоромантизм (О. Кобилянська), iмпресiонiстичний символiзм (М. Вороний), метафiзичний символiзм (М. Яцкiв). Водночас загальною стильовою ознакою ставала тенденцiя до панестетизму, символiзацiї, iдеалiзацiї й романтизацiї зображуваного. Це зумовлювалося сприйняттям реальностi як естетичного феномена, тобто iдеального й естетично перетвореної, зорiєнтованої не на правдоподiбнiсть, а на ймовiрнiсть своєї iнтерпретацiї.

Народився Михайло Коцюбинський 1864 року – в той лиховiсний час, коли офiцiйною мовою на українськiй землi була мова росiйська… Цiєю ж мовою говорили в родинi майбутнього автора славетних творiв, i Михайло чув українську мову тiльки вiд челядi, а сам нею не говорив з дитинства. А мова – це ж основне, звiдки б’є творче джерело. I тут, без сумнiву, зробила своє сильна українська стихiя, що, як бурхливi веснянi води, розливалася довкола, - українське село та ще, ймовiрно, два разючi випадки в життi майбутнього письменника, з котрих перший – це вроджена воля не зневiрюватися по згубних невдачах. Перший цей випадок – недуга малого хлопця. «Занедужавши, - писав пiзнiше сам М. Коцюбинський у своїй автобiографiї, - на дев’ятому роцi на запалення в легенях, я в гарячцi почав говорити по-українському, чим не мало здивував батькiв».

Як вiдомо, вже пiзнiше, пiсля цього випадку, по недузi, десятирiчний хлопець, розбуджений цiкавiстю до українського слова, - про це М. Коцюбинський згадує у своїй автобiографiї – почав складати українськi пiснi на взiрець народних.

А коли на тринадцятому роцi випадково Коцюбинський дiстав кiлька примiрникiв журналу «Основа», оповiдання Марка Вовчка, а згодом – Шевченкового «Кобзаря», то це, за визнанням самого письменника, уже безповоротно скерувало його на свiдомий український шлях.

Отут саме й до речi згадати про той другий випадок, разючий своєю згубнiстю, який мало не скосив першого цвiту, - вродженого хисту й жагучого прагнення до українського письменства, властивого й притаманного молодому Коцюбинському. Коли вiн написав українською мовою своє перше оповiдання «Андрiй Соловейко, або Вченiє свiт, а невченiє – тьма», то вiддав його на перегляд спiвробiтниковi журналу «Киевская старина» - Цейславовi Неймановi.

Коли ж говорити про першi лiтературнi впливи, властивi Коцюбинському в цьому перiодi, то це були передусiм впливи старших письменникiв-клясикiв, зокрема, Iвана Нечуя-Левицького та Панаса Мирного. Сам Коцюбинський про це пише в листi з 22-го липня 1896 року Панасовi Мирному: «Вашi твори мали великий вплив на мене. Опрiч величезного лiтературного хисту, який зразу зачарував мене, я бачив в них широкий та вiльний розмах думок – власне те, чого не стає мало не всiм нашим белетристам… Я читав i перечитував вашi романи, упивався ними…»

Все ж, незважаючи на помiтнi впливи, навiть у цьому першому проявi шукання самого себе i мистецького бачення людей i свiту, попри вмiле й рясне використовування етнографiчних i фольклорних матерiялiв, в описах, мистецьких засобах чи як засiб iндивiдуалiзацiї мови персонажiв, - навiть у цьому перiодi творчостi, що позначена реалiзмом, у Михайла Коцюбинського вже помiтнi своєрiднi особливостi художнього методу.

Вiдчувається прозирання в людську душу – прозирання, в якому письменник вповнi виявив себе пiзнiше, зокрема в творчостi останнього перiоду. Але вже i в перших творах, якими Коцюбинський був так незадоволений пiзнiше (хоч у нього той же нахил до смалювання етнографiчних, побутових подробиць, тi ж довгi описи розкiшної природи), передчувається справжнiй мистець, що значно розсуне рамки побутового письменства i поглибить його змiст. В цих раннiх оповiданнях позначається основна риса Михайла Коцюбинського: не подробицi побуту цiкавлять його, а душевнi переживання й людськi внутрiшнi почуття.

Однак, коли говорити про впливи, та ще в другому перiодi, в другiй фазi пошукiв, то Михайло Коцюбинський, вiдходячи вiд реалiзму i намацуючи стежку до натуралiзму або, точнiше сказати, до натуралiстичного iмпресiонiзму, переступає нiби перехiдний щабель до чистого iмпресiонiзму – стилю, в якому письменник знайшов себе вiдповiдно до своєї людської i мистецької вдачi.

Як вiдомо, про впливи або, точнiше, про нову манеру Коцюбинського вперше писав проф. О. С. Грушевський у своїй статтi-рецензiї на збiрник оповiдань «З глибини». Твори, вмiщенi в збiрнику («Хмара», «Утома», «Самотнiй», «Смiх», «Вiн iде», «Невiдомий», «В дорозi», «Intermezzo», “Persona grata”), на думку проф. О. С. Грушевського, позначаються поворотом до психологiчних тем та суб’єктивного малюнку: «Характеристична риса пiзнiшої творчостi Коцюбинського – тонкий аналiз настроїв та почувань… В обробленнi тем зовнiшня сторона життя – подiй – поступаються перед внутрiшньою стороною: думками, почуваннями».

Взагалi, впливи – умовна рiч! Може, краще було б говорити не про впливи, а про тематичну спорiдненiсть домiнуючих на той час тем i проблем та мистецькi засоби їх зображення. Нема сумнiву, що Михайло Коцюбинський читав тих чи iнших улюблених авторiв, вивчав їх творчi манери – читав, вивчав i виростав у самобутнього письменника, у якого потiм уже вчилися i вчаться iншi белетристи. Такi велетнi слова, як Емiль Золя i Гi де Мопассан, Кнут Гамсун i Генрiк Iбсен та почасти Морiс Метерлiнк, як i росiйськi письменники Антон Чехов та Леонiд Андреєв, не могли не залишити слiду у творчому сходженнi письменника. Занадто були тодi панiвнi їх лiтературнi школи!

Pages: 1 2