П’єса «Кумедний старигань» у структурі самвидавного журналу «Скриня» розглядається як свідчення проблеми екзистенційного вакууму, порожнечі, яку відчувала радянська людина, як вияв настроїв цілого покоління мистецької молоді, яке не приймало догм соцреалізму і входило у глибоке підпілля внутрішнього «я». Водночас це була несмілива спроба ознайомити читачів із найкращими зразками європейської літератури, розширити горизонт читацьких зацікавлень. Персонажі п’єси втілюють екзистенційне відчуття відчуженості людини, трагічну невлаштованість її життя, абсурдність існування, страх, відчай, самотність, страждання. Єдине, чим володіє людина, - це її внутрішній світ, право вибору.

Справжньою легендою у 70-ті роки ХХ ст. стало видання літературно-мистецького самвидавного журналу «Скриня» (єдине число, 1971 р., м. Львів), автори якого – О. Лишега, Г. Чубай, В. Гайдучок, Р. Кісь, К. Морозів, В. Морозів, В. Онищенко, М. Рябчик – були об’єднані за віком (більшість із них – у той час студенти Львівського держуніверситету імені Івана Франка та Львівського політехнічного інституту), амбіціями і, як згадує М. Рябчук, спільною «радше естетичною, ніж політичною нелюбов’ю до совдепівського літературно-мистецького офіціозу» [5, 144]. Українська література 70-х років ХХ ст. – це література соцреалізму. Покоління сімдесятників-бунтарів, які не сприймали тодішні штампи і кліше, – Г. Чубай, О. Лишега, М. Рябчук та інші – дали якісно інший рівень художності, внісши в літературу камерність, дитинність, розмитість поділу між свідомим і підсвідомим, між раціональним та ірраціональним, між минулим і майбутнім, між добром і злом. Сформувавшись у період задушливої політичної реакції, герметики не торкалися соціальних проблем. У ті роки за не так мовлене чи написане слово можна було потрапити за ґрати. «Тихе покоління «дітей квітів» не можна назвати дисидентами у звичному розумінні цього слова. Це радше естетичні дисиденти, про яких, здається, найточніше висловився Юрій Тарнавський як про емігрантів у себе вдома. У «дітей квітів» не було ні минулого, ні майбутнього, вони становили субстанцію рефлексуючої природи, заслуханої в шум космічних стихій, задивленої в тіні й напівтіні, що просочуються з мороку людського єства», – вважає В. Даниленко [2, 7]. Саме тому поява журналу «Скриня» стала яскравим виявом внутрішнього бунту покоління сімдесятих супроти тоталітаризму. За цю акцію студентів виключили з комсомолу й автоматично – з університету, їх переслідували репресивні органи. Усе це перекреслило їхні мрії на здобуття вищої освіти і працю за уподобанням.

Художні твори, вміщені в журналі, – верлібри Олега Лишеги («Віч-на-віч»), Романа Кіся («Хлопчик», «Бойківська зима»), Віктора Морозіва («Коли сенс виллється з існування»), Катерини Морозів («На пелюстці зеленого берега»), Василя Гайдучка (цикл віршів), Грицька Чубая (символічна поема «Марія»), Миколи Рябчука (кафкіанське оповідання «Неси свій німб»), передмова та переклад із польської п’єси театру абсурду Тадеуша Ружевича «Кумедний старигань» (переклав Г. Чубай), своєрідна рецензія Олега Лишеги «Лицар», написана після перегляду п’яти робіт художника Ореста Яворського, та укладений для товариства «Квестіонар» (питальник) Романа Кіся з проблем відносин мистецтва і дійсності – позбавлені декларативності, дидактичності, будь-яких штампів, кліше, соціальної, політичної тематики. Тексти відверто опозиціонують до реалізму, до традиції. Автори утверджували суверенність людської особистості, право на повну її самореалізацію, звернулися до філософських питань, проблем екзистенції, їхні тексти націлені на новизну, творчий

Пошук, кращі здобутки європейської літератури й засвідчили звільнення митця від служіння будь-кому, свободу від будь-яких обов’язків. Отже, творчості згаданих авторів притаманна особлива внутрішня свобода й художня самодостатність, естетична розкутість і філософська місткість.

Однак неупереджена оцінка творчості митців стала можливою лише після перевидання «Скрині» В. Габором у 2000 році, адже тривалий час вважалося, що часопис утрачений. Як зауважує В. Габор, першим, хто виявив бажання ввести в науковий обіг це видання, був відомий письменник-дисидент М. Осадчий [6, ІV]. Журнал принагідно згадується у книзі М. Ільницького «Драма без катарсису» [1, 125], ширше про нього пише М. Рябчук, один з її авторів і учасників видання, але він називає журнал альманахом, оскільки був підготовлений тільки один випуск [4; 5], а також В. Габор у передмові до перевидання 2000 року [6].

Журнал «Скриня» – ні обсягом, ні змістом, ні колом авторів – не може рівнятися до інших позацензурних видань, але він суттєво доповнює картину тогочасного літературного життя. «Скриня» стоїть дещо осторонь від названих документів, часописів, адже зорієнтована на чистий естетизм. Це видання можна віднести до поширеного в ті роки мистецького андеґраунду, який своєю герметичністю відсторонювався від ідеології. Тираж журналу обмежувався кількома примірниками, тому він не мав політичного резонансу, а пізніше не став об’єктом уваги дослідників правозахисного руху та літературознавців. Однак видання журналу «Скриня» (машинописним способом лише у кількох примірниках; обсяг – 31 сторінка) вплинуло не лише на долі його видавців, а й на долю багатьох молодих людей покоління 70–80-х років. Поява «Скрині», як вважає відомий культуролог і поет Р. Кісь, була спричинена внутрішнім бунтом покоління 70-х супроти тоталітаризму.

У радянські часи про розповсюдження і вивчення часопису й мови не могло бути, а коли Україна здобула незалежність, то тривалий час вважалося, що він втрачений, але дружина покійного Г. Чубая знайшла один із примірників у власному архіві й дозволила ознайомитися з ним В. Габору, який перевидав його без змін і доповнень у 2000 році. 1971 року часопис вийшов завдяки Г. Чубаєві. У передмові до журналу В. Габор, посилаючись на розповідь Галини

Чубай, вказує, що Грицько Чубай мріяв видавати суто літературний часопис, і «Скриню» фактично він видав сам: і зібрав, і передрукував твори, які дали йому О. Лишега, М. Рябчук, В. Морозів та інші автори. Приїхавши до Львова на навчання, Г. Чубай одразу ж втягнувся у політичну боротьбу. Але він передусім був поетом, а не політиком. Його переслідувало КДБ і після розповсюдження поеми «Вертеп» (1970) дуже часто викликало на допити. У 1972 році його арештували і чотири дні протримали в слідчому ізоляторі. Перед арештом у будинку Г. Чубая був проведений обшук, але «Скрині» не знайшли, бо Грицько ще раніше ретельно заховав журнал.

Детально про передумови виникнення цього видання пише М. Рябчук: «1971 року з групою молодих львів’ян я взяв участь у випуску самвидавного літературного альманаху «Скриня». Попри юнацьку наївність і романтизм, ми все ж усвідомлювали, що збірник рано чи пізно потрапить в «органи», тому свідомо не вміщували в ньому ніяких політизованих текстів, котрі тою чи іншою мірою могли б кваліфікуватися як «буржуазний націоналізм» та «антирадянщина». Альманах був суто мистецьким – відірваним від соціалістичної дійсності, перейнятим декадентськими настроями та іншими впливами буржуазного модернізму, – як його сумлінно охарактеризували в закритій рецензії доктори й кандидати наук, професори і доценти університету, члени Спілки письменників». Микола Рядчук пише, що автори наполягали на безневинності, аполітичності «дитячої забавки».

Однак видання альманаху було несанкціонованим, неформальним явищем. Крім того, молоді автори товаришували з «антира-дянськими елементами». Слідчі, як пише М. Рябчук, «натхненно розкручували безглузду справу, віднаходячи в текстах – за підказкою платних «експертів» – «елементи містики» (у моєму кафкіанському оповіданні, наприклад, ожив покійник) і навіть «порнографії» (як приклад, наводилися рядки Г. Чубая з сюрреалістичної поеми «Марія»: «Бачу тіло її оголене у полоні освітлених звуків»). Серед кращих і гірших оригінальних текстів у «Скрині» був уміщений також переклад невеликої п’єси Тадеуша Ружевича «Кумедний старигань» із передмовою перекладача (Грицька Чубая), де розповідається, зокрема, про ружевичівський «театр невідповідності» як своєрідний аналог західноєвропейського театру абсурду. На тлі цього

Легально друкованого в Польщі твору наші модерністські екзерциси виглядали ледь не класикою соцреалізму…» [5, 141–142].

М. Рябчук вважає, що вміщення у самвидавний журнал п’єси Т. Ружевича мало для них подвійне значення: «З одного боку, воно відбивало напрям наших культурних орієнтацій, сферу текстів і кодів, якими ми воліємо послуговуватись, а з іншого – було непрямим нагадуванням про межі можливого (естетично можливого – у жорстоких ідеологічних рамках), своєрідною апеляцією до польського досвіду й польського, ліберальнішого, підходу до мистецтва, імплі-цитним закликом до такої самої «безберегости» у мистецтві українському» [5, 144–145].

Pages: 1 2 3