Оцінювати вказану тенденцію можна порізному. Приміром, з відвертим знущанням філософствує персонаж роману П.Крусанова “Американська дірка” (2005 р.) Курехін: “А сенс сучасного гуманізму полягає саме в тім, щоб пожаліти ув’язненого Мінотавра, нагодувати його й вивести з лабіринту. Що казати — на волі Мінотавр, звичайно, прогодується сам”. Тим не менше є підстави говорити про — позитивні — глибокі тектонічні зрушення свідомості людини XX — початку XXI ст. (які уможливлюють таку тенденцію), а не про щось поверхове, моду (хоча це вже сфера студій філософських).

Отже, фіксуємо наступну динаміку переосмислення образу Мінотавра у творах XX—XXI ст.: людинобик може викликати захоплення своєю красою (А.Жід, Т.Б.Сван, Р.Кнаак, В. і О.Угрюмови) чи авторський жаль і співчуття (Л.Мештерхазі, О.Альохін11, М.Суенвік, В.Проталін, Ерік Хелм, Кір Буличов (у повісті “Аліса і чудовисько” — фрагментарно), С.Шерріл, К.Полозова, Х.Аспейтья, Л.Каверина), бути наділеним високим інтелектом (X.Кортасар, Х.Л.Борхес, Т.Б.Сван, О.Альохін, М.Суенвік, Р.Шеклі, М.Тирін, С.Шерріл, М.Чадович і Ю.Брайдер, В.Ляпін, Р.Кнаак, В. і О.Угрюмови, А.Мольков (”Визволитель”), Л.Каверина, С.Крих) і вразливою душею (X.Кортасар, Т.Б.Сван, М.Суенвік, Р.Шеклі, С.Шерріл, В. і О.Угрюмови), усвідомлювати людське в собі (X.Кортасар, Т.Б.Сван, Ф.Дюрренматт, Р.Шеклі, С.Шерріл, К.Полозова) і навіть осмислюватись як жертва (X.Кортасар, О.Альохін, Ф.Дюрренматт, Р.Кнаак (образи окремих мінотаврів у дилогіі), Л.Каверина). Більш того, Мінотавр постає в літературі цього періоду і як звичайна людина — трагічний герой (О.Бушков, О.Єрньов) чи ж навіть вивищується до іпостасі вчителя (Л.Каверина) і пророка (М.Суенвік, Л.Каверина), трактується як символ, знак певної реалії, ситуації (Г.Газданов, Д.Веллерсхоф, Г.Гор, С.Кунтс та ін.) або ж як утілення філософських настанов митця (Є.БІсс, В.Пелевін, С.Павлоу, А.Геласимов, А.Бєлянін, Ю.Богданова). Тобто реміфологізація тут проходить від рис класичного античного чудовиська до образу людини (в якої від стереотипу Мінотавра “залишається” тільки ім’я (О.Бушков, О.Єрньов)) і далі —до рівня символічних абстракцій. Ця тенденція не є випадковою й суголосна загальному в цей час переосмисленню з подібним вектором, скажімо, традиційної дияволіади, дракуліани/вампіріани.

В.Пелевін і С.Павлоу у трактуванні проблеми людинобика (до речі, англійському письменнику імпонує, що в італійському виданні 2006 р. його роман названо “Конспірація Мінотавра” [33]) ідуть протилежним шляхом: у звичайній людині викривають тваринне. В інтерпретації С.Павлоу це тваринне в нас постає як зло. Це та частина нас, пам’ять нашої кривавої історії (війн, помсти, агресії, страхів та ін.), яка звичайно пригнічується свідомістю і про яку людина не хоче і часто боїться знати. А усвідомлення всього цього індивідом, який вважає себе гуманістом, — за С.Павлоу, — показує людині бика в ній і переживається як трагедія (образ детектива Норта та ін.).

Тобто якщо в обговореній нами тенденції мінотавріани XX — початку XXI ст. страждання та/або жертовність людинобика — частіше результат наділення його Духовністю і слабкістю, то у С.Павлоу людинобик страждає, оскільки це особистість, яка усвідомлює низьке в собі і трагічну невідповідність між культурним п’єдесталом, на який вона претендує, і своєю природою. Більш того, в романі С.Павлоу образ людинобика універсальний, як універсальне й розуміння образу Кіклада. Адже оскільки останній — представник цивілізації взагалі (”людина, яка пам’ятає”; “вічна людина”: ім’я героя, Сусіасез, утворене від англ. сусіе — “цикл”, “коловорот”), то підтекст (один з варіантів його тлумачення) вичитується наступний: абстрактна людина (Кіклад), пам’ятаючи свій шлях (власне історію й тягар гріховності своєї цивілізації) та шукаючи себе, робить помилки (війни, агрессія тощо), вважає себе абсолютним творінням і при цьому не хоче помічати тіньовий бік своєї душі (у романі — тікає від бика). Проте цей тіньовий бік не може зникнути і прагне зайняти місце у свідомості людини (вустами психіатра — що символічно! — Портера автор говорить, про марність утечі від бика; так само не тікати від Мінотавра як утілення негативного в собі закликає лицаря Тиссія в “Ночі Мінотавра” О.Кожевникова).

У підсумку перед героєм (Нортом-Кікладом) постає проблема вибору: знищити частину себе, що містить зло (пам’ять Атанатоса в ГеніКікладі), або знайти спосіб контролювати себе, придушивши в собі “темне” і знайшовши мир у душі, уславивши кохання (як закликає Кіклада Мойра).

Одним з основних герменевтичних ключів до роману С.Павлоу (як і для твору В.Пелевіна), в такий спосіб, стає античний імператив самопізнання як перша умова духовного розвитку людства. Вартий уваги тут своєрідний діалогічний перегук епіграфів до першої і другої “книг” “Троянського коня”: відповідно платонівського “Пізнай себе” та гетевського “Пізнати себе? Якщо б я пізнав себе, я б із переляку втік”.

Отже, в романі “Троянський кінь” С.Павлоу створює образ Мінотавра натяками, прямо про це не кажучи, не називаючи його так (хоча про Мінотавра Кіклада запитує (саме) Нерон, — момент також символічний). Причому іпостасі чудовиська і героя (класичних Мінотавра і Тезея) в образі павлоуського персонажа поєднані і часто міняються ролями (і Мінотавр, і його потенційний убивця шукають один одного і тікають один від одного). Так само “злиті” в одній людині (в людині взагалі) образи Мінотавра й Тезея (та навіть Аріадни) в пелевінському “Шоломі жаху…” (”Мінотавр — це тваринна частина розуму, а Тесей — людська”); про те, Що Мінотавр скрізь переслідує Тезея й “під маскою сенсу… проникнув” у нього, говорить Ю.Богданова. У повісті Р.Шеклі Мінотавр і Тезей не поєднані в один образ, хоча певною мірою й “обмінюються” рисами своїх міфологічних прототипів. У “Некромероні” В. і О.Угрюмових Тезея немає взагалі, і мінотавр Такангор функціонально переходить до “розряду” героїв — стає своєю міфопоетичною протилежністю; при цьому його образ втрачає свої вихідні характеристики. Іпостасі Тезея й Аріадни поєднано в образі Тиссії в оповіданні О.Кожевникова.

Також характерно, що в мінотавріані досліджуваного часу в переосмисленні центрального образу наявний етап своєрідного пояснення того, що первісно добрий чи нейтральний до людей Мінотавр стає злим, чудовиськом. Приміром, Мінотаврадитину відводять до лабіринту й назавжди залишають там у тямряві (Кір Буличов, “Аліса і чудовисько”), людинобик радіє людям, та раптом розуміє, що вони не люблять його й хочуть нанести шкоду (Ф.Дюрренматт), тощо. Такий мистецький хід властивий механізму переосмислення традиційного образу, показовим прикладом тут може бути Ангел смерті з однойменної поеми М.Лермонтова (1831 р.).