Стаття присвячена розкриттю процесу становлення ідей рецептивної естетики і поетики у творчості Івана Франка, типологічної суголосності його естетично-поетикальної концепції з науковими пропозиціями вчених з інших країн, окреслено міру її об’єктивної присутності в сучасній філологічній науці.

Внутрішній контекст Франкової критично-теоретичної спадщини, яка увиразнює рецептивно-поетикальну проблематику, має хронологічну протяжність. Нижня її межа – 1876–1878 роки (студентські праці «Поезія і її становисько в наших временах», «Лукіан і його епоха», «Література, її завдання і найважніші ціхи»), а верхня – 1896-1898 роки (вершинні наукові узагальнення в статтях «Слово про критику», «Леся Українка», в трактаті «Із секретів поетичної творчості»).

Філіації висловлених тут ідей знаходимо в текстах початку ХХ століття: в огляді «З останніх десятиліть ХIX віку», в увагах до статті С. Русової «Старе і нове в українській літературі», у полемічних публікаціях «Принципи і безпринципність», «Маніфест Молодої Музи» - хронологічно це 1901–1907 роки.

Цей внутрішній, хронологічно обмежений, контекст розширює і поглиблює своє смислове поле за рахунок історично-культурологічного зовнішнього контексту, який актуалізується Франком згадкою прізвищ і праць таких інонаціональних мислителів, як Арістотель, Платон, Цицерон, Лукіан, Августин Блаженний, Авіценна, Н. Буало, Вольтер, Г.-Є. Лессінг, Й.-В. Гете, Й.-Г. Гердер, І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель, Г. Спенсер, Ч. Дарвін, Т. Бенфей, В. Бєлінський, М. Добролюбов, М. Чернишевський, В.-М. Вундт, В. Ганка, Е. Гартман, В. Гумбольдт, А. Міцкевич, О. Веселовський, І. Тен, В. Ягич, Г. Брандес, Ф. Ніцше, Г. Бар, Ж. Леметр, М. Дессуар, О. Пипін, С. Пшибишевський, В. Перетц, З. Пшесмицький (Міріам) та багато інших. Називаємо найпро-мовистіші прізвища за хронологією.

З одними вченими І. Франко погоджувався, цитуючи їхні праці; на інших покликався, згадуючи прізвища, переповідаючи праці авторів з пам’яті; доповнював чужі висновки, враховуючи нові художні здобутки; полемізував, висував нові гіпотези, формулював власні погляди, в різний спосіб їх аргументуючи.

Ембріоном, з якого виростала теорія естетичного впливу мистецтва на людину і конкретизувалася врешті в концепцію рецептивної естетики, було вчення древніх еллінів про мімезис (наслідування, яке дає людині вдоволення) і катарсис (духовне очищення). Це вчення переходило в новітні часи насамперед через «Поетику» Арістотеля, в якій також охарактеризовано, як і в його «Риториці», суть і функції поетичних тропів і риторичних фігур. Важливу роль у розрізі естетично-функціонального аспекту мистецтва відіграли «Діалоги» Платона, особливо «Іон», на аналізі проблематики якого сучасні вчені (у Франції М. Шарль [1], у Польщі Є. Чаплієвич [2]) розробляють проблематику неориторики читання і прагматичної поетики. І. Франко на праці Арістотеля і Платона посилався часто, вважаючи Арістотеля зачинателем «індуктивної естетики», першим літературним критиком, а Платона - предтечею інтуїтивної теорії генія, поетичного натхнення. З посиланням на Арістотеля Франко сформулював своє визначення естетики (1881) на основі ідеї впливу різних видів мистецтва на людину різними матеріальними засобами. На цій теоретичній базі, з урахуванням ідей і спостережень Лессінга, він переконливо пояснював відмінність поезії, музики і малярства як за їх специфічним предметом, так і за засобами впливу на реципієнта, а також дав своє комунікативно-естетичне визначення «артистичної

Краси» і поетичної ідеї, близьке за суттю до кантівського поняття «естетичної ідеї». При цьому Франко відкинув спекулятивний спосіб її аргументації.

Захопившись успіхами психофізіології і психології, І. Франко виділив проблему взаємозв’язку підсвідомого та свідомого (подвійного «Я» Макса Дессуара), асоціативності психічної діяльності людини (уяви, мислення) з посиланням на Е. Штайнталя і поклав її в основу розрізнення індивідуальних стилів і поетики різних письменників. Особливості поєднання, «зчеплення» (асоціації) уявлень, ідей, образів він розглядав як духовно-психологічну основу тропів і фігур на мовно-поетикальному рівні тексту і водночас - як основу механізму композиції завершеного твору з погляду його цілісної структури, яка націлена на певного адресата (реципієнта). Так у концепції Франка-теоретика поєднувалися генетичний і функціональний підходи до розуміння художнього твору, його поетики. Кожен компонент композиції, кожен поетикальний прийом (художній засіб), у трактуванні Франка, виконує подвійну функцію: виражає задум письменника і доносить його до читача. Однак це донесення він розумів не як передачу, перенесення готової інформації, що міститься в творі, а як збудження у свідомості читача інформації, подібної за змістом та естетичним характером. У Франковій термінології це позначалося словами «сугерує», «піддає». У принципі логіка роздумів Франка відповідає концепції О. Потебні, який у «Лекціях з теорії словесності» доводив, що твір художньої літератури постає, конкретизується в уяві читача і, відповідно, має стільки змістів, скільки читачів. Це дало привід згодом критикувати Потебню та його послідовників за начебто надмірний психологізм і філософський суб’єктивізм у літературознавстві (російські формалісти і вульгарні соціологи), що стало причиною нехтування в СРСР проблематикою естетичної комунікації протягом кількох десятиліть.

В Україні основну працю І. Франка відразу помітили і підтримали передусім письменники М. Коцюбинський та Леся Українка. Зокрема, перший у рецензії на «ЛНВ» у газеті «Волинь» (1898, 18 лютого) писав: «Такие статьи, как «Обшир і людність України російської» О. Конисского, «З інтернаціональних конгресів минулого літа», «Із секретів поетичної творчості» др. И. Франко - с удовольствием прочтутся всяким интеллигентным читателем. В особенности ценна

Последняя статья др. Франко, в которой он, со свойственной ему глубиной мысли и блестящей эрудицией, рассматривает роль сознания в процессе поэтического творчества» [11]. А Леся Українка радила одному зі своїх знайомих - Ф. Петруненкові - написати аналогічну до Франкової «розправу» під назвою «Із секретів критичної творчості» [8]. На жаль, ідеями Франка із трактату «Із секретів поетичної творчості» практично скористався тоді тільки один український філолог - викладач Золочівської гімназії В. Домб-ровський у підручнику «Українська стилістика і ритміка», що вийшов друком 1923 року (завершений, як свідчить передмова, 1922 р.). Він включив цю працю І. Франка у список рекомендованої учням літератури. Вплив деяких ідей Франка на зміст підручника виразно відчувається під час пояснення природи поезії і прози; суті і функції тропів, риторичних засобів, особливостей стилю. Націленість роздумів В. Домбровського на рецептивно-функціональну проблематику виявилася вже у назві розділу «Поетичні образи і звороти як середники (тобто посередники, засоби. - В. Б.) картинної передачі змислових вражінь і спостережень». Тут, між іншим, автор твердив: «Вжиті поетом образи і звороти тільки тоді мають мистецьку стійність (вартість. - В. Б.), коли вони захоплюють уяву читача і викликують в його душі ті самі образи й емоції, які переживав поет в мент творення» [8]. Пояснивши роль органів чуття у формуванні особистого досвіду кожної людини, педагог далі підсумовував здійснений ним аналіз ряду прикладів з української поезії в такий спосіб: «Поет, бажаючи промовити до уяви й почуття, порушити душу» й серце читача та заставити (виділення наше. - В. Б.) його переживати те, що він сам в хвилі творення переживав, мусить з існуючих в мові засобів і середників вибирати такі, що були б в силі викликати в уяві читача подібні виображення… В цім і лежить один з найбільших секретів поетичної творчості, в цім сила й живучість поетичного зображення, але й його труднощі» [8]. Із зрозумілих причин згаданих труднощів В. Домбровський у підручнику для гімназистів не розглядав.

У загальному плані постановки проблеми рецепції як ролі читача в історії літератури тоді ж (1922 рік), як уже згадувалося, торкнувся О. Білецький. Різні її аспекти враховував Леонід Білецький у підручнику «Основи української літературно-наукової критики»

Pages: 1 2 3