В. Г. Бєлінський: творчий шлях

В. Г. Бєлінський, що поклав початок формуванню революційно-демократичного напрямку в російській суспільній думці XIX в., у багатьох відносинах випередив свою епоху. Він був типовим різночинцем не тільки по походженню (онук священика, син повітового лікаря), але й по переконанню, світогляду. Не треба забувати, що російська література навіть і в 40-і роки XIX в. усе ще розвивалася в руслі першого — дворянського — періоду визвольного руху. Однак в ідейному житті епохи починають відчуватися і явища нового характеру. Зачинатель російської критики Бєлінський став виразником поглядів зростаючої революційної демократії, що протистоїть не тільки реакціонерам-кріпосникам, але й лібералам. Ленін спеціально підкреслював, що Бєлінський у своїй діяльності відбивав «настрою кріпаків проти кріпосного права».

Бєлінський пройшов складний і навіть драматичний шлях ідейного розвитку – від ідеалізму до матеріалізму, від просвітительських ілюзій до революційного погляду на дійсність. Це позначилося й у його естетиці. Перша більша стаття Бєлінського «Літературні мріяння» (1834) ще відбивала ідеалістичний і романтичний погляд критика на літературу. І все-таки в цій статті (надрукованої в газеті «Поголоска» – додатку до журналу «Телескоп», видаваному Н. И. Надєждіним) були закладені основи його майбутньої реалістичної естетики, виражені глибокі роздуми молодого критика про російську літературу, дані живі, емоційні оцінки творчості найбільш відомих російських поетів. Бєлінський виходив з демократичного розуміння сутності літератури. Затверджуючи, що література повинна бути «вираженням – символом внутрішнього життя народу», воно доходив висновку, що «у Росії немає літератури». Тільки чотирьох письменників він погоджувався назвати народними: Державіна, Крилова, Грибоєдова й Пушкіна. До питання про історичну закономірність у розвитку російської літератури він повернеться в 40-і роки, рішуче змінивши свою крапку зору

На початку свого творчого шляху Бєлінський розглядав літературу з ідеалістичних позицій як «подих великої й вічної ідеї». І в той же час він наближався до твердження реалістичних принципів відтворення дійсності в художніх творах. Це знайшло своє відбиття в другій його великій статті «Про росіянці повісті й повістях м. Гоголя» (1835). У ній Бєлінський розкрив велич Гоголя-письменника, його своєрідність і значення в російській літературі. По думці критика, головна заслуга Гоголя полягала насамперед у тім, що він був «поет життя дійсної». У статті про Гоголя Бєлінський уперше розділив всю літературу на два протилежних табори: ідеальну поезію, що перестворює життя по «власному ідеалі», і реальну, котра «відтворює її у всій її наготі й істині», залишаючись вірної «всім подробицям, фарбам і відтінкам її дійсності». Як справедливо помітив Б. Ф. Егоров, «фактично тут закладене головна типологічна відмінність романтичного й реалістичного методів». Новий період російської літератури, уважає Бєлінський, ознаменований пануванням поезії реальної, саме тому д-ак велико було для нього значення творчості Гоголя, якого він ще в 1835 р. проголосив главою літератури, главою поетів

Ім’я Бєлінського стає усе більше й більше відомим. Сміливість і незалежність критика, прямота суджень, не исключающаятонкой іронії, ставали помітними з кожною новою його роботою. Для сучасників особливо пам’ятної виявилася стаття «Вірша Володимира Бенедиктова» (1835) – про поета, що користувався тоді шумною популярністю і якого реакційна критика проголосила «поетом думки». У блискучій статті Бєлінський викрив «фальшивий блиск» поезії Бенедиктова, протиставивши йому Кольцова, у віршах якого «виражається поезія життя наших простолюдинів».

Пушкін, приступившись в 1836 р. до видання «Сучасника», звернув увагу на статті молодого критика й мав намір залучити його до співробітництва у своєму журналі. Бєлінський був готовий прийняти це запрошення, тим більше, що саме в 1836 р. він виявився без журнальної трибуни: за опублікування «Философического листа» П. Я. Чаадаєва «Телескоп» був закритий. До нещастя, трагічна загибель поета унеможливила спільну діяльність Бєлінського й Пушкіна. Наприкінці 30-х років Бєлінський співробітничає в журналі «Московський спостерігач». Це був дуже важкий період для критика, що переживали серйозну ідейну кризу. Під впливом ідеалістичної філософії Гегеля (надзвичайно популярного серед російської інтелігенції того років) і особливо його формули «усе, що дійсно, те розумно» Бєлінський приходить до «примирення з дійсністю». Критик думав, що всяка шшвцтка змінити життя у відповідності е-желаниями людини історично не виправдана, заздалегідь приречена^ на невдачу. Суть цих ідейних оман можна пояснити особливостями громадського життя 30-х років. Поразка декабристів і революційних рухів на Заході викликало прагнення зрозуміти об’єктивні закони історичного розвитку суспільства. Все це приводило Бєлінського в статтях «примирливого» періоду до повного заперечення суб’єктивного погляду на мир. Тому в той час він принципово не приймав сатиру, різко негативно поставився до комедії Грибоєдова «Горі від розуму», а у зв’язку з віршами А. Поле- I жаева писав: «…суб’єктивність — смерть поезії» .

Переїзд у Петербург (1839) у зв’язку з початком співробітництва 1 в «Вітчизняних записках» багато в чому сприяв різкому перелому у світогляді критика. Він писав: «Петербург був для мене страшною скалою, об яку боляче стукнулоеь моя прекраснодушність» [11, 439]. Тепер Бєлінський призиває до боротьби із самодержавно-кріпосницькою дійсністю. У січні 1841 р. в одному з листів він викликував: «Настав час звільнитися особистостей людської, і без того нещасної, від мерзенних оковів нерозумної дійсності». Так починається новий, зрілий період у творчій діяльності Бєлінського, коли він приходить до ідей матеріалізму, утопічного соціалізму, атеїзму. Він жагуче мріє про час, коли «не буде богатих, не буде бедних, ні царів, ні підданих, але будуть брати, будуть люди». Однак Бєлінський, будучи революціонером-демократом, розумів, що майбутнє соціалістичне суспільство може бути здійснено тільки революційним шляхом: «Смішно думати, що це може зробитися саме собою, часом, без насильницьких переворотів, без крові».

Був і ще один фактор, що сприяв рішучому перелому у світогляді Бєлінського. Творчість Лермонтова, перейнята бунтарським духом заперечення, допомогло критикові переглянути його помилкову теорію «примирення з дійсністю». У статтях «Герой нашого часу» (1840) і «Вірша Лермонтова» (1841) виражаються нові погляди Бєлінського. Тепер він уважає, що творчість поета обов’язково повинне бути перейняте особистим, суб’єктивним відношенням до життя. Таким чином, суб’єктивність у мистецтві виявляється не менш важливої, чим об’єктивність. Особистісний початок Бєлінський співвідносить із гуманізмом: «Усякий поет, говорячи про себе самому, про своєму Я, говорить про загальний – про людство, тому що в його натурі лежить всі, чим живе людство». За принципом суб’єктивності Бєлінський і оцінив Лермонтова як поета російського, народного в «вищому й благороднейшем значенні цього слова». Для Бєлінського Лермонтов – законний спадкоємець і продовжувач Пушкіна. Недалеко той час, пророчо пророкував критик, «коли ім’я Лермонтова в літературі зробиться народним ім’ям…».

Бєлінський увійшов в історію російської культури як творець чудових революційно-демократичних традицій, які були підхоплені його безпосередніми спадкоємцями – Чернишевським, Добролюбовим, Писарєвим і зробили благотворний вплив на весь наступний розвиток російської літературної критики. «Що б не трапилося з російською літературою, як би пишно не розвивалася вона,- писав Добролюбов,- Бєлінський завжди буде її гордістю, її славою, її прикрасою». І Чернишевський, у свою чергу, указував на «руководительний приклад» діяльності Бєлінського

Збережи - » В. Г. Бєлінський: творчий шлях . З'явився готовий твір.

В. Г. Бєлінський: творчий шлях





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.