Елегія (грецьк. elegeia – журлива пісня, скарга; хоч етимологічне значення може мати й інші джерела: фриг. elegn – очеретина, очеретяна сопілка) – один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного, почасти журливого змісту. Елегія визначилась у Стародавній Греції (VІІ ст. до н. е.) передовсім як вірш (двовірш), що складався із гекзаметра та пентаметра, розмежованого на дві рівні частини цезурою (елегійний дистих), виповнювалася як патріотичними та громадськими мотивами (Рхілох, Тіртей, Солон та ін.), так й інтимними (Мімнерм), що поєднувалася у творчості деяких авторів (Теогніт). Тематичне коло елегії помітно звужується в літературі олександрійського та римського періодів.

Тут переважають особисті переживання, передовсім самотності, розчарування, страждання (Каллімах, Проперцій, Тібулл, Овідій та ін.). У новоєвропейській літературі елегія втрачає чіткість форми, натомість набуває змістової визначеності («Римські елегії» Й. –В. Гете), виражаючи переважно філософські роздуми, змішані почуття смутку і радості. Елегія була предметом наукової уваги в барокову добу, що зафіксовано в поетиках тогочасних українських авторів. Елегійним настроєм переймалася лірика українських романтиків (А. Метлинський, М. Петренко, В. Забіла, С. Писаревський та ін.). Невдовзі елегія розмежувалася на елегію-сповідь (С. Руданський), елегію-думу (Т. Шевченко), елегію-пісню (Л. Глібов). Зверталися до цього жанру І. Франко («Майові елегії» - елегійний дистих), Леся Українка («До мого фортеп’яно»), особливо симоволісти (О. Олесь, П. Карманський та ін.). Своєрідної тональності набула елегія у творчості Б. –І. Антонича, власне, у його другій збірці «Три перстені» де вона виповнювалася міфологемним змістом і водночас виконувала композиційну «циклізаційну» функцію видання («Елегія про перстень ночі», «Елегія про перстень пісні», «Елегія про перстень кохання»). Елегія в сучасній поезії узалежнюється від індивідуального стилю певного автора, не втрачаючи своїх домінантних ознак, тому вона кожного разу має свої відмінності у доробку А. Малишка, І. Драча, М. Вінграновського, Ліни Костенко, Л. Талалая, І. Римарука та ін.

Від середини 40-х років спочатку в поезії, а пізніше й у художній прозі в українській літературі, поряд із романтизмом, розвиваються засади реалізму, що починають визначати провідні закономірності ідейно-художнього процесу. Романтизм цього періоду не тільки розвивається як самостійний літературний напрям, а й потрапляє у силове поле реалізму, вступає з ним у складні ідейно-естетичні зв’язки. Прикладом може бути органічне переплетення романтизму з реалізмом у творчості Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, М. Старицького, Ю. Федьковича та ін.

За всіх відмінностей політичних поглядів романтиків об’єднує спільність естетичного ставлення до дійсності (розбіжність між ідеалом і сущим), концепція особистості, ставлення до історичного минулого, розуміння природи й мети художньої творчості, зміст естетичного ідеалу, головні риси поетики. Нерідко в творчості того самого письменника проявляються різні (до протилежності) політичні орієнтації й погляди. Значно продуктивніше, очевидно, для історії літератури розрізняти в кожному національному романтизмі тенденцій, смпрямування й течії, які, визначаючи його індивідуальне обличчя, об’єднують творчість письменників та в своєму історичному розвиткові виражають висхідний рух від перших преромантичних віянь до появи тих сутнісних рис, які притаманні романтизмові як літературному напряму. З погляду розвитку романтичних складинків можна вирізнити (хоч, звичайно, значною мірою умовно) чотири основні тематично-стильові групи творів чи течії в українському романтизмі: фольклорно-побутову, фольклорно-історичну, громадянську й психологічно-особистісну. Розвиток цих течій далеко не завжди має лінійний, асинхронний характер. Вони часто співіснують у літературі одного і того ж періоду, в творах одного й того самого письменника, який у своєму ідейно-художньому онтогенезі немовби повторює філогенез розвитку романтичної свідомості. Нерідко художні явища, які за часом з’явилися в українській літературі на зрілому етапі розвитку романтичного напряму, мають у собі певні родові риси його початкового періоду.

Замість логічно-аналітичного первня у філософсько-естетичній концепції романтизму на перше місце висувається чуттєво-інтуїтивне, оскільки саме так здійснюється зв’язок людини з природою. Послідовники Руссо та преромантиків трактували народні вірування й словесну творчість як частину природи, яка має ввійти до складу літератури. Так, на початку ХІХ ст. в романтизмі виникає течія, орієнтована на фольклор (Вордсворт, гейдельберзький гурток, Міцкевич, чеські «будителі», Петефі та ін.).

Записуючи й досліджуючи народну поезію, М. Максимович, М. Маркевич, І. Срезневський, Л. Боровиковський та ін. звернули увагу на твори, в яких відбивається життя народу: пісні, де звучить його душа, казки, де простежується народна фантазія, на повір’я й міфологію, звичаї, перекази тощо. Водночас характер естетичного освоєння народної поезії розуміли тоді по-різному.

Певною мірою у фольклорно-побутовій течії дістало відображення міфологічне уявлення про неперервність буття, за яким межа між життям і смертю є досить умовною – життя продовжується й у могилі, й воно колись знову може бути допущене в нову дійсність.

У фольклорно-побутовій течії виявилося протистояння двох світів – реального, людського, природного та фантастичного. Міра цього протистояння різна – від апології людського первня до пригнічення його ворожою, «нечистою силою».

Хоча народнофантастична основа в українській романтичній поезії 20-40-х років у багатьох випадках тісно перепліталася із зображенням реального народного побуту, художнє відтворення міфологічного мислення в засаді не сприяло соціально-історичному баченню дійсності, творенню самобутніх характерів. Великою мірою ці епічні баладно-пісенні твори в характерології позначені рисами фольклорної імперсональності та стилізації народних пісень. Виразні риси історичного часу й соціальні реалії конкретних суспільних обставин з’являється у романтичних творах Т. Шевченка та частково А. Метлинського й М. Костомарова.

Романтичне переосмислення народних повір’їв, легенд, переказів, пісень, поетизація обрядів і звичаїв, які тривали в українській літературі майже до кінця ХІХ ст., сприяли утвердженню нового типу й стилю творчості, опертих на засади народного світосприймання й естетики. Воно збагатило українську літературу на нові теми, мотиви й сюжети, органічно пов’язані з життям, «місцевим колоритом» високо піднесло роль художньої фантазії. Найпродуктивнішими літературними жанрами, виробленими в цьому процесі, стали романтична балада й поема.

У творах фольклорно-побутової течії відбувся вихід людини у широкий світ природи, з’явилося в літературі розуміння життя людини й природи як космічного організму в його органічній цілісності. Фольклорно-романтична поезія не так ще творила новий світ, як відкривала його як естетичну й етичну цінність у народних звичаях, обрядах, пеезії.

У 20-30-х роках ХІХ ст. олітературення давніх переказів і повір’їв, що було одним із найпоширеніших засобів художнього узагальнення етнічного досвіду народу, пізнння його «духу» та естетичного освоєння світу народної фантазії, виступало жанротвірним фактором не тільки в українській, а й у російській романтичній прозі. Невичерпним арсеналом цього слугували українські народні звичаї й обряди та усна словесна творчість. Перші романтичні віяння, пов’язані з цим, в Україні належать до кінця 20-х років і реалізуються у формі белетризованих оповідей про народні звичаї й обряди.

До перших творів преромантичної та романтичної прози, написаних українською мовою, належать оповідання Г. Квітки-Основ’яненка «Перекотиполе» (російський текст 1839 р., український – 1843 р.), «Малоросійські повісті й оповідання» («Недобрий віщун», «Втоплениця», «Як нажито, так і прожито», «Ні, не втечеш, не з тим зустрівся») 1840 р. Х. Купрієнка, гумористичне оповідання П. Куліша «Циган. Уривок казки» (1841) та «казки» М. Костомарова «Торба» і «Лови» (1843). Основою їх стали фольклорні першоджерела.

На 50-60-і роки припадає розквіт фольклорно-етнографічної малої прози, серед якої помітне місце посідають твори романтичного характеру, генетично пов’язані з літературною обробкою народних повір’їв, переказів, легенд, казок, анекдотів.

Найслабше фольклорно-побутова тематично-стильова течія в українському романтизмі виявилася в драматургії, що великою мірою пояснюється не так відсутністю національного театру, як тим, що у фольклорно-легендарному й казково-побутовому матеріалі романтична драма не могла знайти ні самобутніх характерів, ні глибоких психологічних проблем, ні неповторних суспільних колізій.

Pages: 1 2