Він із захватом грав у дорослого чоловіка - ця гра тривала до самого 1812 року, до настання нової війни. Петя, молодший син у сім’ї Ростових (йому було всього п’ятнадцять років), піддавшись патріотичному пориву, упросив батьків відпустити його в армію. Після довгих угод і погроз утекти батьки погодилися. Петя ще не розумів, що його від’їзд означає для матері постійне занепокоєння й щоденна тривога. Він був весь охоплений бажанням воювати, його надихав приклад Миколи’, старшого брата. І от Петя на війні. Що він знає про неї? «Йому все здавалося, що там, де його ні, там-те тепер і відбувається саме сьогодення, геройське. І він квапився поспіти туди, де його тепер не було».

Петя й не міг представити, що його можуть ранити або вбити: «Петя перебував у постійно счастливо-возбужденном стані радості так те, що він великий, і в Постійно захопленій поспішності не пропустити якого-небудь випадку теперішнього геройства». Саме тому Петя просить генерала, у якого він був ординарцем, відпустити його в партизанський загін Денисова. Коли він приїжджає туди, бачить Денисова й Тихона Щербатого, він вирішує, що вони теперішні герої й треба наслідувати їм у всім

Щиросердечний стан Пети в загоні Денисова нагадує нам про те, що випробовував його брат Микола, коли він під час війни 1805 року, перебуваючи в австрійському селі, почував до усім братню любов і кричав: «И так здраствує все світло!»

Петя теж любить всіх і хоче всім зробити щось приємне: «Петя перебував у захопленому дитячому стані ніжної любові до всіх людей і внаслідок того впевненості в такій же любові до себе інших людей». Розмова Пети з офіцерами загону Денисова за вечерею показує нам милого, добру дитину, якій схотілося пограти в теперішню війну. Петя розчулює не тільки Денисова, що любить всю «породу ростовську», але й всіх присутніх. Він просить Денисова відправити його на завдання: «Тільки ви мене пустите в саму …у головну. Мені не потрібно нагород… А мені хочеться.;.» Слова Пети викликають посмішку Денисова. Петя дарує одному з офіцерів свій складаний ніж, біжить за своєю торбою, щоб принести ізюм: «У мене ізюм чудесний, знаєте, такий, без кісточок. Я купив десять фунтів. Я звик що-небудь солодке». Пропонує свій кавник, кремені, а потім замовкає, боячись, що над ним будуть сміятися, що він поводиться по-детски.

Ще краще характеризує Петю його відношення до хлопця-француза, узятому в полон. Він переживає, яке йому, чи погодували; його, чи не скривдили. Спочатку він думає так: «Запитати б можна, так скажуть: сам хлопчик і хлопчика пошкодував», але все-таки запитує, хоча очікує глузування з боку офіцерів. Денисов цілком серйозно ставиться до питання Пети, розпоряджається покликати полоненого, і Петя підбігає до нього й цілує, по-детски виражаючи свою радість, що його зрозуміли й не сміються над ним. Пети дарма переживає за полоненого хлопчика: солдати вже нагодували його й перейменували у Весняного. Петя кличе його до стола, намагаючись підбадьорити: «Пете багато чого хотілося сказати барабанщикові, але він не сміливий. Він, переминаючись, стояв поруч нього в сінях. Потім у темряві взяв його за руку й пошкодувавши».

Незважаючи на те, що в романі Петя не головний герой, Толстому вдалося створити чудовий образ хлопчика, що втілив у собі кращі риси сім’ї Ростових: доброту, чуйність, увагу до інших, відкритість, любов до життя й людей. Такі люди, як він, покликані приносити радість всім навколишньої. Тим трагичнее здається доля Пети, що погибли при звільненні полонених

У загоні в нього була особлива роль: «Коли треба було зробити що-небудь особливо важк і бридке - вивернути плечем у бруді візок, за хвіст витягтися коня, обдерти її, залізти в саму середину французів, пройти за день по п’ятдесяти верст, - усі вказували, посміюючись, на Тихона». Через це й гусари, і козаки тримали його за блазня, і «сам він охоче піддавався цьому чинові». Тихін зробив сильне враження на молоденького Петю Ростова. Слухаючи оповідання Тихона про те, як той брав мови, Петя спочатку весело сміявся. Коли ж він зрозумів, що Тихін убив людину, йому стало ніяково. А Тихін предпочитал полонених не брати, а просто вбивав французів, одного за іншим. І Толстой, улюбленою думкою якого була «не відповідай злом на зло», ці дії вважав виправданими, тому що це було частиною народної боротьби за життя й Росію

Тільки священна, визвольна, народна війна могла викликати в письменника-гуманіста наступні слова: «И благо того народу, що не як французи в 1813 році, отсалютовав за всіма правилами мистецтва й перевернувши шпагу ефесом, граціозно й поштиво передає її великодушному переможцеві, об благо того народу, що у хвилину випробування, не запитуючи про те, як за правилами надходили інші в подібних випадках, із простотою й легкістю піднімає перший дрюк, що попався, і гвоздит нею доти, поки в душі його почуття образи й мести не заміняється презирством і жалістю».

Лев Толстої рішуче відкидав агресивні, загарбницькі війни. Він був великим поборником миру. Проте він уважав, що вбивство може бути виправдано, коли мова йде про вищу справедливість і про високий підйом національного народного духу