ПЕКЛО. На півдорозі життя я - Данте - заблудився в дрімучому лісі. Страшно, навкруги дикі звірі - алегорії пороків; дітися нікуди. І отут є примара, оказавшийся тінню улюбленого мною древне-римского поета Вергілія. Прошу його про допомогу. Він обіцяє повести мене звідси в мандрівки по загробному мирі, для того щоб я побачив Пекло, Чистилище й Рай. Я готовий випливати за ним

Так, але під силу чи мені така подорож? Я оробел і заколивався. Вергілій докорив мене, розповівши, що сама Беатриче (моя покійна кохана) снизошла до нього з Раю в Пекло й просила бути моїм провідником у мандрівках по загробью. Якщо так, то не можна коливатися, потрібна рішучість. Веди мене, мій учитель і наставник!

Над входом у Пекло напис, що віднімає всяку надію у вхідних. Ми ввійшли. Тут, прямо за входом, стогнуть жалюгідні душі не творили при житті ні добра ні зла. Далі ріка Ахерон, Через неї лютий Харон перевозить на човні мерців. Нам - з ними. «Але ти ж не мрець!» - гнівно кричить мені Харон. Вергілій утихомирив його. Поплили. Видали чутні гуркіт, дує вітер, блиснуло полум’я. Я втратився почуттів…

Перше коло Ада - Лімб. Отут нудяться душі нехрещених дитин і славних язичників - воїнів, мудреців, поетів (у їхньому числі й Вергілія). Вони не мучаються, а лише вболівають, що їм як нехристиянам немає місця в Раї. Ми з Вергілієм примкнули до великих поетів стародавності, перший з яких Гомер. Статечно йшли й говорили онеземном.

У спуска в друге коло підземного царства демон Минос визначає, якого грішника в яке місце Ада слід скинути. На мене він відреагував так само, як Харон, і Вергілій так само його втихомирив. Ми побачили уносимие пекельним вихром душі сладострастников (Клеопатра, Олена Прекрасна й ін.). Серед них Франческа, і тут нерозлучна зі своїм коханцем. Безмірна взаємна пристрасть привела їх до трагічної загибелі. Глибоко співчуваючи їм, я знову втратився почуттів

У колі третьому лютує звіроподібний пес Цербер. Загавкав було на нас, але Вергілій утихомирив і його. Тут валяються в бруді, під важкою зливою, душі грешивших обжерливістю. Серед них мій земляк, флорентиец Чакко. Ми розговорилися про долі рідного міста. Чакко попросив мене нагадати про нього живим людям, коли повернуся на землю

Демон, що охороняє четверте коло, де стратять марнотратів і скупарів (серед останніх багато духовних осіб - тата, кардинали), - Плутос. Вергілієві теж довелося його осадити, щоб відв’язався. Із четвертого спустилися в п’яте коло, де мучаються гнівні й ледачі, погрязшие в болотах Стигийской низини. Підійшли до якоїсь вежі

Це ціла міцність, навколо її велика водойма, у челне - весляр, демон Флегий. Після чергової лайки сіли до нього, пливемо. Якийсь грішник спробував вчепитися за борт, я його вилаяв, а Вергілій отпихнул. Перед нами пекельне місто Дит. Усяка мертва погань заважає нам у нього ввійти. Вергілій, залишивши мене (ох страшно одному!), пішов довідатися, у чому справа, повернувся стурбований, але запевнений

А отут ще й пекельні фурії перед нами стали, загрожуючи. Виручив небесний посланник, що раптово з’явився, що приборкав їхню злість. Ми ввійшли в Дит. Усюди обійняті полум’ям гробниці, з яких доносяться стогони єретиків. По вузькій дорозі пробираємося між гробницями

З однієї гробниці раптом виросла могутня фігура. Це Фарината, мої предки були його політичними супротивниками. У мені, почувши мою бесіду з Вергілієм, він угадав по говорі земляка. Гордій, здавалося, він нехтує всю безодню Ада, Ми заспорили з ним, а отут із сусідньої гробниці висунулася ще одна голова: так це ж батько мого друга Гвидо! Йому привиділося, що я мрець і що син його теж умер, і він у розпачі впав ниц. Фарината, заспокой його; живий Гвидо!

Біля спуска із шостого кола в сьомий, над могилою пана-єретика Настасія, Вергілій пояснив мені пристрій трьох кіл, що залишилися, Ада, сужающихся донизу (до центра землі), і які гріхи в якому поясі якого кола карають

Сьоме коло стисле горами й охороняємо демоном-полубиком Мінотавром, що грізно заревів на нас. Вергілій прикрикнув на нього, і ми поспішили відійти подалі. Побачили киплячою кров’ю потік, у якому варяться тирани й розбійники, а з берега в них кентаври стріляють із луків. Кентавр Несс став нашим провідником, розповів про казнимих ґвалтівників і допоміг перейти киплячу ріку вбрід.

Навкруги колючі зарості без зелені. Я зламав якусь гілку, а з її заструменіла чорна кров, і стовбур застогнав. Виявляється, ці кущі - душі самогубців (ґвалтівників над власною плоттю). Їх клюють пекельні птахи Гарпії, топчуть мимо, що біжать мерці, заподіюючи їм нестерпний біль. Один розтоптаний кущ попросив мене зібрати зламані суки й повернути їх йому. З’ясувалося, що нещасний - мій земляк. Я виконав його прохання, і ми пішли далі. Бачимо - пісок, на нього зверху злітають пластівці вогню, обпалюючи грішників, які кричать і стогнуть - всі, крім одного: той лежить мовчачи. Хто це? Цар Капаней, гордий і похмурий безбожник, убитий богами за свою норовистість. Він і зараз вірний собі: або мовчить, або громогласно кляне богів. «Ти сам собі мучитель!» - перекричав його Вергілій…

А от назустріч нам, мучимие вогнем, рухаються душі нових грішників. Серед них я із працею довідався мого вельмишановного вчителя Брунетто Латини. Він серед тих, хто винний у схильності до одностатевої любові. Ми розговорилися. Брунетто пророчив, що у світі живих чекає мене слава, але будуть і багато тягот, перед якими потрібно встояти. Учитель заповів мені берегти його головний твір, у якому він живий, - «Скарб».

И ще троє грішників (гріх - той же) танцюють у вогні. Всі флорентийци, що були шановні громадяни. Я поговорив з ними про злосчастиях наше рідне місто. Вони просили передати живим землякам, що я бачив їх. Потім Вергілій повів мене до глибокого провалу у восьме коло. Нас спустить туди пекельний звір. Він уже лізе до нас відтіля.

Це строкатий хвостатий Герион. Поки він готується до спуска, є ще час подивитися на останніх мучеників сьомого кола - лихварів, що томляться у вихрі палаючого пилу. З їхніх ший звисають різнобарвні гаманці з різними гербами. Розмовляти я з ними не став. У шлях! Всідаємося з Вергілієм верхи на Гериона й - об жах! - плавно летимо в провал, до нових борошн. Спустилися. Герион негайно ж полетів

Восьме коло розділене на десять ровів, називаних Злопазухами. У першому рові стратяться звідники й спокусники жінок, у другому - підлесники. Звідників по-звірячому бичують рогаті біси, підлесники сидять у рідкій масі сморідного калу - сморід нестерпна. До речі, одна повія покарана тут не за те, що блудила, а за те, що лестила коханцеві, говорячи, що їй добре сним.

Наступний рів (третя пазуха) виложен каменем, що майорить круглими дірами, з яких стирчать палаючі ноги високопоставлених духовних осіб, що торгували церковними посадами. Голови ж і тулуби їхній затиснуті шпарами кам’яної стіни. Їхні спадкоємці, коли вмруть, будуть так само на їхньому місці дриґати палаючими ногами, повністю втеснив у камінь своїх попередників. Так пояснив мені тато Орсини, спочатку прийнявши мене за свого спадкоємця

У четвертій пазусі мучаються віщуни, звіздарі, чаклунки. У них скручені шиї так, що, ридаючи, вони зрошують собі слізьми не груди, а зад. Я й сам заридав, побачивши таке знущання над людьми, а Вергілій присоромив мене; гріх жалувати грішників! Але й він зі співчуттям розповів мені про свою землячку, віщунку Манто, ім’ям якої була названа Мантуя - батьківщина мого славного наставника

Pages: 1 2 3 4 5