Разом із іншими західноукраїнськими митцями Франко вводив українську літературу як активний чинник у центрально - та східноєвропейський літературний контекст. Друкуючись у німецьких, польських, російських, угорських, чеських виданнях, вільно володіючи кількома мовами, Франко виборював українську літературу, за його власним визнанням, «права горожанства серед цивілізованих народів світу».

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 року в с. Нагуєвичах, в присілку Слобода, в сім’ї Якова Франка, землероба й коваля, та Марії Франко з роду збіднілого польського шляхтича Миколи Кульчицького. Перші літературні спроби І. Франка належать до часів навчання в молодших класах Дрогобицької гімназії. Сама атмосфера навчання в гімназії сприяла пробудженню в нього інтересу до літератури. Зокрема класична система навчання передбачала виконання письмових завдань, наприклад вправ із польської, латинської, української мов. Його перший ліричний вірш «Великдень року 1871» присвячувався батькові й висловлював болісні почуття, викликані його смертю. Значна увага в гімназії надавалася перекладам (часто з грецької мови) і докладному аналізу класичних творів. Саме шкільне вправлення сприяло зацікавленню літературною творчістю: тоді Франко пише свої перші твори (драма «Югурта», уривок драми «Ромул і Рем»). Як згадував письменник, свою роль відіграло також те, що на той час у гімназії працював галицький літератор Іван Верхратський, а в тогочасній пресі публікувалися його старші товариші-гімназисти.

Рання творчість Франка показувала схоластичність шкільного навчання та орієнтацію тогочасної галицької інтелігенції на другорядні зразки польської та німецької літератур. Відчутне в ній також домінування смаків до «чистої» літератури і «високої» творчості. Школа пробудила у Франка творчу фантазію, визначила зацікавлення класичного літературою з її ідеалізмом, морально-етичними колізіями, трагізмом і героїкою. На основі літератури формувалось і релігійно-моральне чуття молодого Франка. У старших класах гімназії його лектура досить широка, хоча й електична.

Починаючи з 1874 р. Франко надсилає свої вірші до «москофільського» студентського журналу «Друг», підписуючись псевдонімом «Джеджалик». Вступивши ж до Львівського університету, він стає співробітником журналу. Опинившись у Львові «серед спорів язикових та національних», які ще велися між «москофілами» та «народовцями», молодий Франко переживає активний період ідеологічного самовизначення. Так, він не сприймає спочатку саму ідею літератури, писаної народнорозмовною мовою, та схиляється до концепції «високої» літератури. Згодом Франко переосмислює власні ідеї й зближується з «народовцями», які серед польсько-українських «спорів» проповідували самостійність українського письменства.

На цей час творчий доробок його, за власним визнанням Франка, складають оригінальні речі – «вірші любовні, драми і оповідання віршовані», а також переклади (Софокл, Біблія, кілька пісень «Нібелунгів», «Одіссея», два перші акти «Уріеля Акости» Гуцкова, ціла «Краледворська рукопись» і т. д.). Увага Франка до класичної літератури невіддільна від романтичного захоплення фольклором (як зізнавався сам, ще в гімназії записав «сотні народних пісен, казок прислів’їв та інших творів».

Рання поетична творчість виявляє передусім літературні зацікавлення Франка й розвивається переважно в річищі тогочасної галицької літературної традиції.

Уже в першій Франковій збірці відчувається зацікавлення міфологією, передусім давньоруською, й проблематикою духовного характеру. Ідеальні образи, характери й ситуації, відтворювані у віршах, відображали ідеалістичний світогляд автора, а романтичні настрої та сюжети видавалися вторинними, книжними. У ранніх поезіях Франка бракує романтичної пристрасності і суб’єктивізму, фантазію скуто класичними зразками, важка форма й алегоризм перекривають шлях імпровізації та символізму.

Серед прикмет ранньої лірики Франка – тяжіння до класичної форми вірша (сонет), до олітературення народної пісні й балади.

Наслідувальний характер ранньої поезії, який виявився в запозиченні сюжетів, співіснував, однак, із оригінальною романтично-декоративною стилістикою, за допомогою якої автор оживлював історичні легенди й перекази.

Оригінальність поетичної манери раннього Франка, за словами критика, виявилася насамперед у нетрадиційності його художнього вибору, а саме – у відкиненні народнопоетичної художньої форми.

Особливість поетичної манери Франка виявилася не так у стилі, як у виборі та розробленні відомих літературних тем. Риси оригінальності вбачалися в певному нюансуванні класичних сюжетів, яким автор надавав елегійних і рефлексивних відтінків, у широкому використанні алегоричних і риторичних формул.

Часто класична форма сонета, сповільнений ритм і книжна лексика слугували розгортанню ідеалізованих образів-алегорій – народного духу («Народна пісня»), божественної любові, що пробуджує поетичну творчість («Моя любов»), загальнолюдського духу («Божеське в людськім дусі»). Загалом, у ранній ліриці Франка домінувала ідеалістична естетична свідомість. Вона базувалася на елементах по-просвітницькому трактованого платонівського ідеалізму та класицистичній морально-естетичній сублімації. Прикметно, що саме така ідеалістична естетична концепція, поєднувана з романтизмом, натуралізмом чи неоромантизмом, здебільшого визначатиме еволюцію всієї його творчості. Франкова концепція творчості будувалася на зближенні художньої творчості з духовною, моральною практикою. Це актуалізувало гуманістично-творчий характер літератури й підносило особливу цінність морально-риторичної єдності знання та слова. Художня творчість, таким чином, несла в собі ідеальну гуманістично-просвітницьку тенденцію, а естетика відображала моральний зміст людської діяльності.

Молодого Франка приваблює не статика риторичних фігур, а динамічне, контрастне зіставлення глобально типізованих характерів. Його цікавить двобій добра і зла, правди і справедливості, свободи і честі, які не лише втілюються в людських вчинках і характерах, а й існують як певні ідеальні сутності, що визначають загальнолюдський духовни досвід (ідеал «божеського в людськім дусі»).

Предметом поезії загалом, за визначенням Франка, має бути не просто реальність, а вторинна, морально-інтелектуальна, «реальність», тотожна з особливою ідеальною «природою» і «розумним життям, - не простим органічеським вегетуванням». Так Франко фактично відмежовується від реалізму як принципу естетики та способу художнього зображення.

Ідеалізм у ранніх творах Франка виявляється насамперед у їхній дидактичній спрямованості й випливає із злиття морального, раціонального та емоційного рівнів художньої творчості. При цьому тенденція розгорнена через діалог, аргументи об’єктивуються через опозиції ідеалізованих типів і персонажів (князь – співець, благородний вождь – підступний зрадник), конфлікти й перипетії будуються на зіткненні загального й конкретного, на протиставленні станових і загальнонародних, загальнодержавних інтересів. Такі конфлікти характеризують ранні драматичні спроби Франка («Славой і Хрудош», 1875; «Три князі на один престол», 1875). Його загалом цікавить слов’янський, давньоруський дружинницький епос. Франко настільки захоплювався епічністю українських народних пісень і дум, що мріяв про опублікування твору на зразок відомого Краледворського рукопису.

Уже в цей період закладається певна система оцінок та вподобань, які дають змогу говорити про окремий – ранній період творчості Франка.

Перші поетичні твори Франка позначалися відстороненим сприйняттям національної традиції, впливами класицистично-просвітницького ідеалізму та раціоналізму, пізньоромантичною стилізацією.

Мистецтво й література через це мислилися особливою ідеальною, духовно-практичною сферою пізнання й виховання «людськості». Прикметно, що ідеалістична естетика була характерною не лише для раннього періоду, а й відчувалася навіть у період так званого натуралістичного перелому Франка в теорії «наукового реалізму». Вона залишалася властивою також для його зрілої та пізньої творчості.

Таке спрямування ранньої творчості в поезії доповнювалось у прозі відкритим замилуванням романтичною готикою і фантастикою. Загалом європейський літературний процес останньої чверті ХІХ ст. визначався передусім розвитком реалізму й натуралізму. Пізньоромантичні та пізньокласицистичні елементи, широко практиковані в тогочасній українській літературі в Галичині, були вже застарілими, однак усе ще популярними. Сам Франко схарактеризував еволюцію своєї ранньої творчості як шлях засвоєння найновішої «реальної» школи й переборення псевдокласицизму – «найбільше фарисейського і брехливого з усіх видів тої всеєвропейської моди, яка широко ввійшла в набуток «вищої» літератури тих часів».

Pages: 1 2