Цикли «Скорбні пісні» та «Нічні думи» зі збірки «З вершин і низин» можна розглядати як іще один різновид громадянської лірики Франка, де чимраз чіткіше окреслюється неповторна суб’єктивність ліричного героя. У них прориваєтьєся ліричне, інтимно-суб’єктивне переживання в моменти зневіри, рогубленості, душевної боротьби.

Цикл «Думи пролетарія» пройнятий романтично-вольовим ствердженням активного діяння («На суді»), іронією щодо фальшивості «братніх» сліз і обивательського життя («Ідеалісти»), звертаннями до однодумців-товаричів («Товаришам»). Новий герой – пролетарій, який стає носієм авторської свідомості в творчості Франка, одержує в цьому циклі право заманіфестувати свої ідеали («Semper idem!», «Не люди наші вороги»). Усе виразніше утверджується стилістика монологічного мовлення, закличного й абсолютного в своїх оцінках.