Образотворче мистецтво відіграє одну з провідних ролей у європейській культурі романтизму. Якщо під цим терміном розуміти певні погляди на людину і її душевний світ, на природу, релігію, політику та історію, які сформувалися наприкінці ХVIII століття та проіснували протягом усього ХІХ століття, то стає очевидним, що образотворче мистецтво нарівні з літературою, музикою і театром відтворюють нові процеси в художньому мисленні. Але якщо неокласицизм не виходить за межі жорстких параметрів стилю і завжди є легко упізнаваним, то романтизм, який має менш чітко відбиті стильові ознаки, виступає передусім напрям смаку, тенденцією з характерним різноманіттям форм, що охопила не тільки всі сфери мистецтва, а й свідомість.
Починаючи з ХІХ століття, образ художника, творця естетичних цінностей, тема шукань і мук творчості, трагедія поета, актора,
Живописця у світі грошей, деградація творчої особистості й загибель її під дією нещадних грошових законів одержують статус важливих тем романної прози, новелістики, драматургії. Поезія звертається до образу творця, художника значно раніше.
Роман або новела про митця не мають яскраво виражених жанро-творчих рис, за якими б вони вирізнялися з-поміж творів соціально-психологічного типу, хоча сама матерія художнього дослідження тут дуже специфічна.
Може скластися враження, що взаємодія літератури й живопису, який черпає з неї сюжети, спрямована ніби в один бік – від слова до образу. Але ж природніший, точніший, психологічно й історично, шлях навпаки – від образу до слова. Література так існує – від життєвого образу до його втілення в слові. Але можливий і такий багатьма торований шлях: від зображеного на полотні життя до слова, тобто до вторинного літературного образу, який уже пройшов один раз через горнило іншого виду мистецтв.
Романтизм різноманітний у своїх виражальних можливостях напрям. Незвичність, фантастичність форм, екзотика й примхливість, розмаїття барв - усе це належить до ознак, притаманних багатьом романтичним творам. Суб’єктивне, ліричне, що типове для романтичної естетики, часто надає образам, порівнянням, тропам оригінальності, свіжості, навіть парадоксальності.
Рух літературного процесу першої половини ХІХ століття відбувався в напрямі від романтизму до продуктивного співіснування та взаємодії романтизму й реалізму, і далі – до явної кількісної, а потім і загалом якісної переваги реалізму, який стає в 40-х роках визначальною течією в річищі європейського мистецтва. Така послідовність відбувалася не лише в розвитку усієї світової літератури, у її складових частинах – національних літературах, а й не раз у творчій еволюції окремих видатних митців.
У першій половині ХІХ століття особливості процесу художньої комунікації визначаються характером романтичної літератури, у якій особистість автора зливалася з образом ліричного героя. За відсутності прикладів романтичної поведінки автора – зразків «мистецтва життя», які відповідали чеканням глядачів-читачів, у свідомості публіки виникали пробіли, які перешкоджали процесу художньої комунікації. Проблемна ситуація знімалася зусиллями публіки, яка,
Виступаючи в ролі колективного автора, компенсувала недостатність інформації за рахунок романтичних культурних кліше. Підміна уяви щодо особистості конкретного митця (літератора або художника) образом культурного прототипу спотворювала сприйняття художніх творів останнього й нівелювала його історичний образ. Соціо-культурна ситуація складалася так, що романтичним уявленням про артистичну особистість відповідає завдання формування самообразу. Це набуває актуальності для будь-яких художніх напрямів, творчість яких була історично пов’язаною з тією епохою.
У першій третині ХІХ ст., коли романтизм був провідною ідеологією, здатність глянути на ситуацію збоку, вийти за її межі демонструють генії національних культур О. С. Пушкін і Т. Г. Шевченко. Розуміння специфіки соціокультурної ситуації, що випливала з особливостей романтизму як художньої системи, давало змогу цим авторам додавати нового оригінального змісту до поширених ознак романтика.
Аналіз біографії та творчості О. С. Пушкіна й Т. Г. Шевченка показує, що свідоме використання романтичної лексики було найефективнішою культурною стратегією, яка забезпечувала особисту і творчу свободу автора. Притаманне романтизму художнє ставлення до повсякденності відкривало перед артистичною людиною можливість «гри» знаковими деталями, унаслідок чого виникали ситуації, які виявили умовність трафаретних уявлень публіки щодо стилю поведінки творчої людини й надавали авторові можливість маніпулювати ними. Але в межах «мистецтва життя» виникла проблема завершення форми цієї «гри». Вона набувала змісту проблеми смерті «автора-героя» і в ролі поетичного жесту мала вигляд прощання романтика з юністю. Культурний механізм розв’язання проблемних ситуацій, які виникали в межах «мистецтва життя», закладено в таких специфічних для романтизму формах художньої творчості, як альбом і епістолярно-щоденникова література. Він передбачав підміну зразків реальної побутової поведінки автопортретом. У контексті альбому, де однією з провідних тем була тема смерті та цвинтаря, автопортретні зображення набували меморіального характеру, закріплювали в культурі образ молодого романтика та завершували цей образ як художню форму. Низка портретних й автопортретних зображень поетів кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. мають літературний коментар,
Який належить «герою» зображення. Літературний коментар фактично закріплював за літератором роль лідера – автора концепції свого портретного зображення, що вказує на прагнення додати портретному зображенню характер своєрідного «автопортрету».
Одним із варіантів самообразу автора, що багаторазово відпрацьований як у літературній творчості, так і в автопортретах, є «арапський профіль» О. С. Пушкіна. Як приклад одного із чинників, які формують образ Т. Г. Шевченка, може розглядатися зафіксоване в культурі того періоду іконічне уявлення про «Перебендю-Кобзаря».
До виникнення нової романтичної концепції художньої творчості в ролі автора зображення виступала людина, яка володіла професійними художніми навиками. Романтизм відкривав нові можливості утворення змісту, включаючи у межі художнього контексту життєві обставини принципово будь-якої особи, яка виконувала роль автора.
Позиція «глядача» в аматорському автопортреті припускала наявність широкої аудиторії, яка формувалася за рахунок уключення такого зображення в альбом або щоденниково-епістолярну літературу в ролі образотворчої «обмовки», що формує літературну біографію автора.
Особливо виразний цей процес у творчості Тараса Шевченка, письменника й художника. Він починав як романтик, але романтик часу, коли на сцену мистецтва владно вийшов реалізм із видатними, зрілими творами й почав відігравати провідну роль.
Геніальна, стихійна і всеосяжна творчість Шевченка-поета залишила в тіні його образотворчу спадщину. Навіть спеціалісти-мистецтвознавці не оцінили Шевченкової образотворчості, переоцінивши вплив Брюллова на Шевченкове малярство. Шевченко зумів відвернутися від театральної пози академічної моделі й вишуканої «класичності» гіпсового відливу до романтики народної словесності. Як один із перших в Росії та Європі, підійшов він до селянина, зокрема до українського, так, як не підходив до нього ніхто з його попередників. Те, що він писав про всесвітнє мистецтво у романі «Митець» чи в «Щоденнику», дає найкраще свідчення про його обізнаність у мистецтвознавстві й естетиці. Індивідуальне висвітлення цілої низки проблем літератури й мистецтва засвідчує гострий критичний смисл і самостійне бачення явищ, незалежне від сторонніх впливів.
У романтизмі Шевченка, який розвивався в загальній течії романтичного мистецтва, дедалі сильнішою, відчутнішою стає реалістична
Розміщено 
ноября 1, 2011 
Lessons 