Розкрито особливості взаємодії літератури й образотворчого мистецтва, які сформувалися в українській та російській культурі першої половини ХІХ століття під впливом ідей європейського романтизму.

Взаємодія художньої літератури та образотворчого мистецтва багатогранна. Розмежувальна лінія між окремими видами мистецтва не абсолютна, як часто вважають теоретики мистецтва. Один рід мистецтва продовжується в іншому. Заповнивши один із видів мистецтва, він знаходить в іншому з них своє цілісне втілення.

Питання сутності взаємозв’язку мистецтва та літератури було протягом усього ХІХ ст. одним із чинників ідейно-естетичної боротьби між представниками різноманітних шкіл і течій як літератури, так і живопису. Саме уявлення про генетичну спорідненість та єдність усіх видів мистецтва було органічно притаманним більшості літераторів і художників ХІХ ст.

Потреба комплексного вивчення явищ, процесів, етапів у царині культури назріла вже давно. Для глибшого розуміння культури певної доби, певного регіону або країни до літературознавчих досліджень залучаються інші види художньої творчості. Під час типологічного розгляду різних видів мистецтва набувають виразнішого й чіткішого окреслення художні тенденції, методи, течії, стилі в літературі та в мистецтві, виявляється закономірність їхнього виникнення, історія становлення, розквіту, трансформації, збагачення і розвитку або занепаду.

Початок ХІХ століття для вітчизняної художньої культури є витоком принципово нової фази розвитку, пов’язаної з поширенням ідеології романтизму. Романтизм, який переглядає нормативістську (класицистичну) концепцію творчості й проголошує абсолютну суверенність автора, багато в чому визначає характер сучасної мови мистецтва. Досягнення вітчизняної культури першої половини ХІХ ст. мали провідне значення для загального напряму її подальшого розвитку. Отже, поза вивченням проблем романтизму не може бути складено належного уявлення ні про історію вітчизняної культури, ні про закономірності розвитку тих процесів, які визначають її сучасний стан.

Ураховуючи плідність взаємообміну ідеями, темами, питаннями, які виступають своєрідним середовищем для розвитку того чи іншого виду мистецтва, вивчення сфери активної взаємодії різних видів естетичної діяльності набуває особливої важливості й актуальності.

Різним аспектам зазначеної проблеми присвячено наукові дослідження В. Н. Альфонсова, Н. О. Дмитрієвої, С. М. Дуриліна, Н. В. Пи-гарева, К. О. Шахової.

Н. О. Дмитрієва відзначала, що для літератури та образотворчого мистецтва загальним є те, що вони передають через відтворення певних явищ навколишнього світу. Але шляхи в них протилежні. Література починає прямо з вираження смислу явищ, а живопис виходить із зображення самих явищ, які сприймаються чуттєво [3]. Отож можна говорити не тільки про взаємодію мистецтв, але і про їх трансформацію.

Серед плідних пошуків учених, які сьогодні формують уявлення про місце романтизму у вітчизняній культурі, слід зазначити дослід-

Ження І. А. Айзенштока, Т. В. Бовсунівської, І. Я. Лосієвського, Н. К. Наєнка, М. В. Поповича, В. С. Рубан, В. С. Турчина, М. Т. Яценка. Романтична концепція художньої творчості є невичерпним джерелом літературознавчих, культурологічних і мистецтвознавчих студій. Із поглибленням процесу вивчення проблем цієї культури все більше запитань постає перед її дослідниками.

Плідними є дослідження в галузі літературознавства й мистецтвознавства (праці Р. В. Дуганова, В. Я. Лакшина, Ю. М. Лотмана, І. М. Медведєвої, Ю. М. Радченка, Т. Г. Цявловської, О. В. Шила, О. В. Юрової), що стосувалися романтичної концепції художньої творчості.

Деякі аспекти зазначеної проблеми представлені у працях сучасних учених: В. Г. Маранцмана, Т. Ф. Курдюмової, Т. Г. Браже, В. Ф. Чертова, Ю. І. Лисого, В. О. Доманського, Г. І. Біленького.

Окремим сторонам життя і діяльності письменників та художників у їх взаємозв’язку між собою, типам взаємозв’язку між українською літературою ХІХ ст. і мистецтвом у межах спільного простору європейських культур присвячена велика кількість робіт. Але найчастіше вони мають історико-біографічний характер, свідчать про особисте знайомство та співтворчість окремих письменників і художників.

Більшість досліджень останнього часу має спеціально-науковий конкретний характер, відтворюючи прагнення авторів до фактологічно визначеного підходу до проблеми взаємовпливу літератури та мистецтва в європейській культурі.

Метою Нашої статті є спроба дослідити процеси синтезу літератури й образотворчого мистецтва, зумовлені ситуацією, яка склалася в українській і російській культурах під впливом ідей європейського романтизму. Традиція досліджень української і російської художньої культури першої половини ХІХ ст. припускає рівнобіжне дослідження обох національних культур, адже тісно взаємопов’язані.

Поставлена мета обумовила такі Завдання:

1) простежити особливості взаємозв’язку літератури й мистецтва, які склалися в українській і російській художній культурах доби романтизму;

2) виявити спільні функції літератора та живописця як персонажа романтичної культури;

3) окреслити коло творчого взаємозв’язку літератури й образотворчого мистецтва в єдності естетичної діяльності Т. Шевченка і О. С. Пушкіна.

Відповідно до мети та завдань у статті використано культурно-історичний Метод І методи системно-структурного та компаративного аналізу.

Методологічною підставою виступає положення про зображення як художній текст. Ця концепція, впроваджена М. М. Бахтіним як засіб філософсько-естетичного осмислення художньої форми літературного тексту, згодом розвинута в працях В. С. Біблера в контексті концепції діалогу культур та Ю. М. Лотманом у зв’язку з проблемами художньої комунікації й успішно застосована в дослідженнях, пов’язаних із теоретичним аналізом художнього зображення, тобто іконічної форми тексту (праці І. Є. Данілової, С. М. Даніеля, Ю. М. Лотмана, Д. В. Сараб’янова, О. В. Шила), і в прикладних дослідженнях К. В. Павлової, Г. В. Єльшевської, Г. Т. Ягодовської. Ці дослідники спираються на теоретичні розробки П. О. Флоренського, розвинуті О. І. Генісаретським, і методи семіотичного аналізу зображення та семантичного аналізу предметного середовища, розроблених тартусько-московською школою на чолі з Ю. М. Лотманом.

Американський дослідник Теодор Манро свого часу вказував, що ідея єдності всіх мистецтв в їхній основі така ж давня, як стародавні греки, вона була висловлена в їхній філософській тезі про те, що все одне [6, 180]. Основа єдина, а співвідношення окремих елементів варіюються. У різні часи доля участі живописних факторів у розвитку літератури мала різні пропорції.

Літературна основа на полотні іноді набуває символічного, алегоричного звучання, при цьому може бути оголеною або завуальованою аналогією до сучасних художникові подій. Така аналогія надає твору завдяки вкоріненості літературного першоджерела у свідомості поколінь завдяки розгалуженим асоціаціям більшої ідейної глибини й художньої виразності.

Живопис має здатність ідейно поглиблювати літературну першооснову, збагачувати її філософськими узагальненнями великої сили.

Із приходом на літературну сцену покоління романтиків відносини між мистецтвом слова й іншими видами мистецтва дістали нові властивості. Відомо, яку роль відігравала в романтичній поезії і прозі

Музика, яким важливим для романтиків був конфлікт між поетом та філістером, тобто між митцем і міщанином. На думку поетів-романтиків, заземлена реальність, ідеал прекрасного, нездійснений у реальності, створюється засобами мистецтва, лише воно надихає, дає свободу, окрилює, підносить над буднями.

Європейське романтичне мистецтво – це не художня манера, не стиль, а напрям смаку, багатоманітна за формами течія, особливе світовідчуття. Любов до батьківщини та інтерес до середньовіччя, самовиявлення особистості, глибокі душевні почуття й нерозв’язувані життєві протиріччя з’єднуються в поетиці, яка заявляє про себе в мистецтві різними способами.

Цей напрям став засадничим, цілковитим запереченням класицизму. Коли в епоху Просвітництва вважали за основну силу пізнання розум, а світ та людину - за цілком доступні пізнанню розумом і чуттєвим досвідом, то, на думку романтиків, розум – лише одна зі здатностей людського духу, причому недостатня для глибинного пізнання світу; діяльність не є простою сумою окремих елементів, часток, – навпаки, цілість завжди зумовлює собою окремі елементи, є не лише ширша, а й вища, ніж усі її частки. Розум уже трактувався як не єдиний і не головний засіб пізнання. Романтики прийшли до висновку, що основне, глибинне пізнання здійснюється серцем (тобто через почуття й інтуїцію). Мистецтво трактуються тепер поруч із наукою як інший, але не нижчий засіб пізнання.

Pages: 1 2 3

Збережи - » Проблема синтезу літератури й образотворчого мистецтва в українській і російській художній культурі . З'явився готовий твір.