Він був ніжним, як океан, мінливим, як небо, - так говорили сучасники про Павла Тичину. У цих словах і справді весь Тичина – визначний пост нашого часу. Він по – справжньому відчув наш вік і у своїй творчості відтворив усі його контрасти з геніальною виразністю, силою і повнотою. Мрійник, не холодний неокласик, я романтик, закоханий у мистецтво і поезію, де є справжня краса, добро, людяність. Мадонною своєю назвав природу, яка була для нього самим життям, - ось ранній Тичина з його світоглядом:

Я – сонцеприхильник,

Я – вогнепоклонник.

У його поезіях, написаних у перші 2 десятиліття двадцятого століття, соціальні мотиви тільки пробивають собі дорогу. Він орієнтується на традиції М.Кольцова і Б.Грінченка, на новітніх М.Вороного та О Олеся. Але поступово визріває власна індивідуально – філософська концепція, у якій світ сприймається як боротьба контрастних музикальних тем. Саме з музики народилась його пезія, яка склала першу збірку «Сонечні кларнети». У ній закладені основні принципи творчого кредо поета, беруть початок головні мотиви творчості. Мрійливий ліризм збірки – далекий від затворництва і безжурності, поет вводить читача в атмосферу передчуття глибоких змін у суспільстві.Окремі вірші становлять ніби силефонічну цілісність(«Блакить мою душу обвіяла», «Молодий я, молодий», «Ви знаєте, як липа шелестить»). У композиції цієї та інших

збірок Тичина дотримується певного порядку, спочатку подаючи ключовий вірш, який «диктує» тему всієї книги. Природа і людина в ній одній з провідних мотивів усієї лірики поета, пейзажі допомагають глибше проникнути в почуття людини і пояснити їх. Він використовує промовисту персоніфікацію весни як дивини, закосиченої квітами, з перлами роси, співом жайворонка,а поруч вилітає мотив прагнення перемог, нових змін («Арфами, Арфами»):

Буде бій!

Вогневи!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий…

Тичинене новаторство виростало з народної творчості, народної пісні. Більшість його поезій, мов золотими нитками, проткані традиційними образами ясного світанку,стрункої тополі, весняного дощу. У циклі «Пастелі» та «Енгармонійне» входять вірші – перлини пейзажньої лірики, з матеріальною – таки передачею звуків і кольорів природи:»день біжить, дзвенить – сміється, перегулюється», «я – ніч, стара, нездужаю». У Тичини поетичний образ – це живе безпосереднє враження, а настрій є одним з головних елементів художнього зображення. Майже всі його вірші цієї пори – майстерня поєднання асонансіві алітерацій як засобу досягнення запланованого мистецького афекту:»Коливалося флейтами там, де сонце зайшло». У пізніх творах поета вже не відчуваємо такої безпосередньої щирості у зображенні природи, соціальні мотиви завжди переважають і перемагають (тригітих «Псалом залізу»): «Замість квіток шаблі, списи».

Інколи Тичина надмірно уживає релігійні образи і символи, але це скоріше для художнього втілення власного світогляду, у якому основою всього є гармонійна музика світів. Символічний образ «Сонячних кларнетів» отримує ледь не божественне значення («Не Зевс, не Пан, не Голуб - Дух»):

…Акордились планети.

Навік я знав, що ти не гнів,-

Лиш сонячні кларнети

У звичайному поет відкриває надзвичайне, у мікрокосмосі окремої людини – макрокосмос. Ліричний герой залишається наодинці з всесвітом, його душа то мчить на вітрилах віри у добро, то падає у безодню відчала.

Митець не міг залишатись осторонь подій, які відбувалися навколо нього. На останніх сторінках збірки «Сонячні кларнети» звучать нові мотиви, навіяні війною і революцією, з’являються реальні образи замучених голодом і війною людей («По блакитному степу», «Три тополі у полі»). Використавши традиційну фольклорну форму,Тичина створює «Думу про трьох братів «, де в образах – символах трьох братів висловлює загальні демократичні на здійснення безкровної революції.

Розврат лякає його, уявляється горнокрилим птахом, поетовздається, що всі класи повині об’єднатися навколо національної ідеї (поема «Золотий гомін»):

Я дужий народ! – з солцем,

Голубами…

Тичина єдиний зі своєю землею,своїм народом, він пориває з мрійливістю і споглядальністю, коли «сонця не чуть». Але поступово митець розуміє: не все, що відбувається довкола нього відповідає його людським ідеалам. Своєрідним ліричним щоденником сумнівів стала книжечка з 23 коротких віршів у прозі «Замість сонетів і октав», у формі строф і антістроф висловлює ставлення до жорстоких крайнощів часу, одже соціалізм, на його думку, не можна побудувати без музики, одними гарматами: «Прокляття всім, хто звіром став».

Поет безмежно закоханий у рідну землю, матір і Батьківщина для нього єдині. Ця тема є наскрізньою у його творчості («Скорбна мати», «Мадонно моя»; вірші воєних років «Матері забудь не можу», «Голос матері»), і своє життєве кредо він бачив у служінні рідному народу. У кожній людині помічає поет особистість, завжди залишаючись співцем кохання і краси. Його інтимна лірика належить до перлин української поезії. Для нього кохана – це всесвіт, це дощ і сонце, квітучий луг і зимовий вечір. Пригадаємо вірші: «Не дивися так привітно», « О панно Інно «, «Десь на дні мого серця…». Мова коханої для ліричного героя звучить співу чим струмком, все навколо наповнене музикою – «місяць, зорі, солов’ї», коли любов сплітає дивну казку на дні серця , як дві мелодії, сплітаються мотиви кохання і болю розлуки, так і композиційно вірш побудований і читається горизонтально та вертикально

Подивилась ясно – заспівали скрипки

Обняла востаннє – у моїй душі.

Поезія П.Тичини – це строфи радості й печалі, це шелест і цвіт зорі. Звичайно, ранній Тичина відрізняється від Тичини доби «Партія веде «, «Чуття єдиної родини», «Комунізму далі видні». Але саме в ці роки він закінчує поему – симфонію «Сковорода», видає збірку «Срібної ночі». Павло Тичина жив у складний час, який намагався зрозуміти, бо був чулим до найменшого болю:

Я бачу світ в тривозі та

Чи ж можу я виспівувать лірично,

Як бачу я страждання, біль і бруд!

Збережи - » Павло Тичина. Мотиви лірики . З'явився готовий твір.