Шкільною програмою передбачене вивчення новел Н. Хвильового «Кіт у чоботах», «Солонский яр», «Мати», «Я (Романтика)» і повість «Іван Іванович». Ці добутки дадуть учням загальне подання про літературну спадщину письменника, оригінальному й неповторному таланті, великому суспільному й культурному діячі

Микола Григорович Хвильовий невідомий шкільної молоді, та й не тільки їй. Більше п’ятдесяти років його ім’я називалося серед самих головних ворогів народу. Заідеологізована наука на догоду офіційним тоталітарним вождям лила бруд на нього тільки тому, що він «безумно любив Україну», смертельно хотів «вивести нашу хохляндию на великий історичний тракт», зруйнувати рабську психологію цієї «класичної рабської країни», розбудити важко народжувану українську інтелігенцію від мертвотної дрімоти й поставити її поперед націй, щоб не брела вона манівцями, сліпо ступаючи в сліди сумнівних поводирів». За свій орієнтир Н. Хвильовий взяв не «вічну» Москву, а «новонароджену» психологічну Європу, з її новим соціальним і духовним поривом, новим мистецтвом, новими стилями, творчими методами, різноманітними плинами, угрупованнями, новим мисленням…

• «Європа - це досвід багатьох століть… грандіозної цивілізації, Європа - Ґете, Дарвіна, Байрона, Ньютона й Маркса»

Але наш інтелігент ще не дозрів, тому що «без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здатний тільки повторювати, мавпувати. Він ніяк не може зрозуміти, що нації тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли знайде їй один властивий шлях розвитку». Такої орієнтації ідеологічні естети прийняти не могли. Навіть на початку «хрущовської відлиги» один з таких мэтров писав: «Цей письменник належав до прямих епігонів буржуазного декадансу й тому закономірно відійшов у літературне забуття»… А ще тридцять років тому академік Белецкий після виходу у світло перших добутків Н. Хвильового назвав його «основоположником теперішньої української прози». Ще тоді його добутку стали зразком для багатьох молодих письменників України, його магічний вплив ще довго відчували прозаїки й після трагічного травня 1933 року. М. Зеров, відомий поет і критик, писав: «Широке коло невикористаних можливостей, і при тім відсутність теперішнього учнівства, знань, авторської вимогливості, художнього поглиблення - та атмосфера, у якій виростає наше молоде письменство. Із всіх можливих стилів прози - скрізь, і завжди один Хвильовий, до того ж Хвильовий, сприйнятий як канон, як літературна норма. Дотягніться до цієї норми - і будете «як боги»!.. Про це писав і його друг, поет В. Сосюра: «Хвильовий завдяки своїй чарівній індивідуальності й величезному знанню росіянці й української літератур… зібрав навколо себе целую плеяду молодих прозаїків… Його соратниками були, трохи пізніше, Панч, Бражливий, Копиленко, Яновский…, Подмогильний і інших. Можна сказати, і Головко. І на всіх їх була печатка його геніальності».

Відразу скажемо, що добутку Н. Хвильового складні для вивчення. Ми не привчені до сприйняття й розуміння такої літератури. Його імпресіоністична побудова новели, сповнена драматичного ліризму, випадає із класичної лінії української прози, хоча Хвильовий, як відзначили й критики, є прямим продовжувачем нашого класика М. Коцюбинського. «Революціонер від голови до п’ят, Хвильовий міцно пов’язаний із кращими традиціями української художньої літератури: можна сказати, що пошуки Хвильового почалися там, де перервалися пошуки Коцюбинського», - писали в 1926 році творці літературної хрестоматії «За 25 років». Народився Микола Григорович Хвильової (теперішнє прізвище Фитилев) 13 грудня 1893 року в селищі Тростянець на Харківщині (тепер це Сумська область) у сім’ї вчителів. Великий вплив на формування світогляду й творчих починань зробили мати Єлизавета Тарасенко й батько, а також те оточення, серед якого ріс хлопчик. У листі до Г. Зерову Хвильового згадував своє дитинство: «Батько ніколи не говорив українською мовою, зате бабуся не тільки говорила, а й у глухі слобожанские вечора розповідала мені багато казок про домовиків, лісовиків і т.д. Від бабусі - українська мова, від батька - народницький «душок»… Завдяки батькові, я рано перечитав російських класиків, добре ознайомився з Диккенсом, Гюго, Флобером, Гофманом і т.д. » Від природи допитливий, запальний, непосидючий хлопчик любив полемізувати, вступати в суперечку не тільки з ровесниками, а й зі старшими, із учителями. Микола закінчив початкову школу, потім продовжив навчання в гімназії. І за вільнодумство після чотирьох років навчання був з гімназії виключений. Пізніше здав іспити екстерном і одержав атестат. Із цим багажем знань і пішов влюди.

Микола мав трьох сестер і брата. В 1904 році батьки розвелися й Микола залишається з матір’ю. Довелося шукати роботу. Працював у поміщика в економії, мандрував по селах, потім «шалопайничал» по заводах, якийсь час перебував серед шахтарів Донбасу. Начитавшись Горького, проникнулся «філософією босяків», подорожував на Юг. «Майже до оголошення війни я працював на Півдні вантажником, візником, різноробом. Війна й мобілізація мене протверезила. Тоді мені здійснився 21 рік - рік заклику. Я повинен був іти на військову службу». Служив на Волині, Галичині, пройшов землями Польщі, Буковини, Румунії. «Цей період свого життя, - писав Н. Хвильовий,- я можу охарактеризувати як період повного духовного занепаду. Ні про яку ідейну роботу я вже не міг мріяти, тому що бачив я тільки одну нескінченну «похідну» дорогу, на якій підстерігало мене безхліб’я, гарматний гул і сіра маса безликих людей». І лише в 1916 році наступив перелом. Хвильовий зштовхнувся з новими людьми, потрапивши в газову команду. Він включається в активну політичну боротьбу, веде агітацію проти війни, «став замислюватися над вільностями України». Наприкінці 1917 року після госпіталю вертається додому. І знову у вихрі буремних політичних подій, бере участь у боротьбі з денікінцями. З 1921 року працює на заводах Харкова, веде політичну пропаганду, постійно стежить за розвитком нової літератури, багато читає, стає членом редколегії журналу «Червоний шлях». Літературну діяльність Н. Хвильовий почав з 1917 року. «Спочатку я писав так звані агітки для плакатів і газет у стилі Дем’яна Бєдного. Потім, коли агітаційний період революції закінчився, я перейшов до художньої творчості». У більшу літературу він увійшов як поет «робітничого середовища». Разом з В. Сосюрою й М. Йогансеном почав нову «еру творчої пролетарської поезії». Бурхливі події 1917 року покликали цих художників до нових творчих розривів. У своєму «універсалі до робітничого класу й пролетарських художників українським» вони запишуть: «Мідною сурмою призиваємо в наші ряди творчі одиниці робітничого класу… Формуємо загони. Організовуємо регулярну армію художників пролетаріату. Наші ряди крилаті будемо наповнювати залізною дисципліною робочих ритмів і пролетарських метафор. У цьому попередники наші й пророки - Шевченко й Франко». Мріялося й вірилося, що наступає бажана епоха вільної творчості, епоха, який ще не знала Україна від часів царського узурпаторства. Молоді поети в пошуках нових шляхів образно-стильового й жанрового відновлення. Беручи на озброєння творчість своїх учителів і пророків Шевченко й Франко, вони прагнуть відтворити післяреволюційний пафос побудови нового порядку, у який вірили, за який готові були голови покласти

В 1925 році М. Хвильовий разом з М. Яловим і О. Досвітнім закладають основи нової літературної організації ВАПЛИТЕ, що видавала спочатку альманах, а потім журнал. Вони висунули свої принципи, виходячи з тодішніх суспільних подій і духовного відродження українських націй. Насамперед, цей вільний розвиток різноманітних стильових плинів без будь-якої дискримінації. Надійним засобом протистояння вульгаризаторским і ліквідаторським домаганням повинні стати життєлюбний світогляд, висока професійна майстерність. Найменші спроби спрощення в мистецтві проголошувалися неприйнятними й шкідливими. Ставилися вимоги й до формування світосприймання нового читача, формуванню духовної потреби народу за найвищими етичними й ідейно-естетичними критеріями. Після перших віршів у періодичній пресі з’являються й окремі добутки Н. Хвильового: поема «В електричне століття» (1921), збірника віршів «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), у яких «пружиниться нова образність, різко зміщаються символічні плани. Уява поета те досягає космічних узагальнень, то лагідно відмінюється до замисленого в глибині вод сонцю», - пише Г. Жулинский.

Pages: 1 2