Український народ в XIX ст. перебував у колоніальній залежності від двох імперій Російської та Австро-Угорської. Колоніальний гніт гальмував духовний розвиток нації, стримував культурно-мистецькі процеси,

Кардинальні зрушення в громадській думці почали відбуватися після скасування кріпацтва та проведення в Росії земської, судової, освітньої та інших реформ.

Пожвавлення громадського, наукового і культурно-освітнього життя відбивається у творчості Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Олександра Кониського, Олени Пчілки, Михайла Старицького. Вони змалювали картини переслідувань української інтелігенції, ворожого ставлення урядовців-шовіністів, зденаціоналізованого панства і чиновництва до найневинніших виявів української духовності. Емський указ 1876 р. та урядова інструкція 1881 р. забороняють видання українських книжок, навіть увезення їх з-за кордону. Багатьох українських діячів було заарештовано й відправлено в заслання.

Львів стає центром української наукової й культурно-освітньої діяльності. Тут з 1868 р. починає діяти товариство «Просвіта», з 1875 р. - літературне товариство ім. Т. Шевченка, у містах і селах Галичини організовуються бібліотеки, читальні, драматичні та музично-хорові гуртки. Народовські журнали «Правда» (1867 1898), «Зоря» (1880 - 1897) та газета «Діло» (1880 - 1939) стали трибуною всієї української літератури, сприяли розвитку критики та публіцистики. За активної підтримки І. Франка та М. Павлика виходять часопис «Громадський друг», збірники «Дзвін», «Молот», журнали «Світ», «Жите і слово».

У Східній Україні вдалося отримати дозвіл тільки на видання кількох альманахів. Серед них «Луна» (1881), «Рада» (1883, 1884), «Нива» (1885), «Степ» (1886), «Складка» (1887, 1893, 1896, 1897).

Твори українських письменників з’являлися також у науковому журналі «Киевская старина» (1882 1906).

У таких несприятливих умовах доводилося існувати українській літературі цього тридцятиріччя. «Література неповної нації», за словами Дмитра Чижевського, змушена була орієнтуватися головним чином на селянство як носія української мови. Отож не дивно, що на перший план висувалася селянська тема. Проте письменники, долаючи заборони і цензурні переслідування, постійно намагалися здійснювати прориви і в інші сфери суспільного життя, порушувати проблеми, що торкалися місця і ролі в ньому інтелігенції, робітництва, чиновництва, духівництва.

Українська проза збагачується жанрово. Поряд з оповіданням, до якого звертаються Г. Нечуй-Левицький (цикл «Баба Параска та баба Палажка»), О. Кониський («Народна педагогія»), І. Франко («Задля празника»), Б. Грінченко («Екзамен», «Олеся»), з’являється новела з її несподіваними сюжетними поворотами («Лови» Панаса Мирного, «Липа на межі» С. Ярошинської, «Самітня нива» Т. Бордуляка), народжується поезія в прозі («Морське серце», «Хвиля» Дніпрової Чайки).

Повість характеризується такими жанровими різновидами: Родинно-побутова («Кандашева сім’я» І. Нечуя-Левицького);

- Соціально-побутова («Бурлачка» І. Нечуя-Левицького);

Ідеологічно-проблемна («Лихі люди» Панаса Мирного, «Сонячний промінь» Б, Грінчен-

Ка, «Юрій Горовенко» О. Кониського);

- Публіцистична («Юрко Куликів» М. Павлика).

Іван Франко на основі історичного матеріалу пише повість «Захар Беркут» з виразними ознаками Утопії.

На якісно вищий рівень підноситься романна проза. Серед творів цього епічного виду Соціальний роман А. Свидницького «Люборацькі» та Соціально-психологічні романи Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія». Відповіддю на актуальні вимоги життя став Проблемно-ідеологічний роман («Хмари», «Над Чорним морем» І. Нечуя-Левицького, «Лель і Полель» І. Франка).

Представниками української поезії 70 90-х років XIX ст. була плеяда талановитих авторів: І. Франко, П. Куліш, М. Старицький, Б. Грінченко, Я. Щоголів, І. Манжура, П. Грабовський. І хоч українська поезія творилася в складних, несприятливих умовах, та все ж вона висловлювала не тільки стогін знедолених, але й закликала до боротьби, стверджувала віру в перемогу світлих людських ідеалів.