Першим українським поетом-романтиком називають Боровиковського дослідники. З його іменем в українській поезії нового періоду пов’язане звернення до націоналної історичної тематики, зокрема козацької та широке культивування жанру балади. Поетові притаманний значний інтерес до національного фольклору та його творче освоєння: запровадження мотивів народних переказів, повір’їв, легенд, розбудова поетики віршового твору на основі елементів народної пісенності. Л. Боровиковський пошукував також шляхи закладання нових естетичних принципів інтерпретації іномовних текстів в українському письменстві, що засвідчують кілька перекладів та переспівів, з якими виступив поет.

Літературна атмосфера Харківського університету, загальне захоплення народною поезією і насамперед діяльність гуртка І. Срезневського справили великий вплив на пробудження літературних інтересів одного з піонерів українського романтизму Левка Івановича Боровиковського. Як і в членів літературного гуртка Срезневського, головним побудником його літературної творчості стала народна поезія.

Левко Іванович Боровиковський народився 22 лютого 1806 р. (за іншими – опосередкованими – даними, народився 1808 р.) в с. Мелюшки Хорольського повіту на Полтавщині в родині дрібного поміщика. Початкову освіту здобув удома, згодом навчався в повітовому училищі в м. Хоролі, у Полтавській гімназії.

Після закінчення у 1830 р. етико-філологічного відділення філософського факультету Харківського університету, де він познайомився з Ізмаїлом Срезневським, Боровикосвський протягом 1831-1837 рр. працює викладчем історії, географії та латинської мови у Курській гімназії. Саме в цей час і була написана основна частина його творів (20 українських віршових балад, 20 російських, писаних ритмічною прозою, притчевих оповідань, 600 віршових «байок і прибаюток»; з них українською мовою 250; 12 «дум»-віршів пісенно-баладного характеру, 17 російських перекладів з Міцкевича та ін.). За життя письменника були опубліковані 177 його байок – «Байки и прибаютки Левка Боровиковского» (1852), 12 оригінальних поетичних творів українською мовою, три вірші російською мовою, шість прозових балад російською мовою та кілька переспівів і перекладів з Пушкіна й Міцкевича. На сьогодні багато його творів не знайдено. Повне видання відомих творів побачило світ тільки через 140 років після дебюту поета.

Характерною рисою творчості Боровиковського є поєднання просвітницьких і романтичних ідей, просвітницького реалізму і романтичного стилю. Так, у деяких творах («Дін», «Бандурист») проявилась насамперед характерна для українських письменників-просвітників ідея «общей отчизны», уславлення доброго царя («освіченого монарха»).

Як поет-романтик Боровиковський не тільки сприйняв ранні романтичні імпульси, а й багато в чому визначив провідні тематичні і жанрово-стильові тенденції наступного розвитку романтизму в українській літературі. Чільне місце в його творчості належить фольклорно-побутовій баладі («Молодиця», «Убійство», «Рибалка», «Розставання», «Чорноморець», «Вивідка»), нерідко з казково-фантастичним змістом («Маруся», «Чарівниця», «Заманка», «Гайдамаки»).

Більшість із них тематично обертаються у традиційному колі народної демонології, вірувань, магії, обрядів, чарів, ворожіння, нещасливої любові, нерідко зв’язаної із смертю одного з героїв. У ряді з них персонажами суто побутового баладного сюжету виступають історичні соціальні типи – козаки, гайдамаки. Цей нахил до історіоризації потуботової фабули пізніше набуде розвитку в баладах Костомарова. У таких віршах, як «Баян», «Палій», «Смерть Пушкаря», історичні постаті виступають уже відокремленими від баладного сюжету, започатковуючи в українському романтизмі ідеологізовану історичну тему з яскраво вираженим романтичним пафосом, що готувало грунт для історичної поеми, драми й трагедії (Т. Шевченко, Є. Гребінка, М. Костомаров, П. Куліш та ін.).

Невловимість у баладах і пісенних стилізаціях Боровиковського біографічних і психологічних рис автора не означає відсутності єдиного підходу у виборі тем, сюжетів і мотивів, спільних рис естетичного ставлення до зображуваного стилю. Хоч у поета ще немає того антитетичного протиставлення історичного минулого сучасності, як це пізніше проявилося в Метлинського, Маркевича, Шевченка, Костомарова, впадає в око наявність характерної для романтичного світобачення двосвітності.

Доля баладно-пісенних героїв трагічна: нещасливе кохання, розлука з милим, страждання сиротини на чужбині, шукання щастя, що, як правило, закінчується смертю. Щастя можливе або в минулому, або у втечі від суєтного мекрантильного світу. Сильні, діяльні й цілісні характери породжувало славне історичне минуле, причетність людини до загальнонародної справи. Такими непересічними людьми були козаки й гайдамаки. Витоки цієї двосвітності, поляризації сущого й ідеалу генетично пов’язані з рисами антитетичності української народної поезії, що складалася за часів середньовіччя, яке великою мірою стало відправною точкою всієї романтичної поезії.

Називаючи фольклор «нечіпаним рудником» для балад і пісень, Боровиковський не тільки брав із нього теми й мотиви для своїх творів, а й спирався у своїй творчості на поетику народної пісні, що по-різному впливало на формування романтичного світобачення і стилю. Це пов’язане з тим, що в художньому методі фольклору синкретично поєднані романтична ідеалізація (урочистість, піднесеність, героїзація, монументалізм народних дум) і принцип життєвої правдивості (художнє узагальнення реалістичного типу). Звідси – контакт із народною поезією, з одного боку, сприяв становленню романтичного мислення, а з іншого – утруднював його.

Звернення Боровиковського до народної поезії сприяло не тільки становленню романтичного історизму, а й вираженню «народної душі», самого типу національного мислення, ментальності.

З народної демонології, магії, обрядів, забобонів, із легенд, переказів та історичних пісень поет елімінував ті характерні для романтизму фантастичні явища, незвичайні події і драматичні ситуації, що становлять зміст більшості його балад, засвоював принципи героїко-фантастичної епічної ідеалізації. З народної ліричної пісні, головним змістом якої є показ душевного стану персонажа (при цьому соціальне становище, як і в романтичній поезії в цілому, окреслюється тільки в найзагальніших рисах), випливає чуттєвість, поетизація об’єкта зображення, емоційна концентрація душевних переживань, принцип ідеалізації і майоризації героя. Оскільки романтики вважали музику «найромантичнішим мистецтвом», звернення до народної лірики оживляло дух музики, сприяло появі музично-пісенних структур.

Особливо виразно вплив народної пісні на Боровиковського позначився в царині композиції, що забезпечує органічну єдність змісту та емоційної тональності – на рівні морфологічному (як структура усталених структур) і синтаксичному (як комбінування цих структур – єдність традиції та новаторства, стереотипності й імпровізації). До таких композиційних засобів належить відсутність мотивації вчинку; вона міститься в суспільному стереотипі персонажу – «сиротина» («Молодиця»), у кумулятивному принципі послідовності зображуваних подій, їх природно-подійному розгортанні («Маруся», «Подражаніє Горацію»), в послідовності амебейного типу, коли два анафоричні ряди розвиваються паралельно, нерідко з чергуванням запитань і відповідей у формі діалогу персонажів («Журба», «Віщба», «Вивідка»).

Поєднання амебейності з поляризацією, метафоризація й символізація як характерні ознаки народної образності сприяють взаємному поглибленню емоційних характеристик персонажів, загостренню конфлікту, посиленню сугестивності – відмітних рис поетики романтизму («Розставання»). Наявність у композиції деяких поезій Боровиковського заперечення попереднього міркування (апофазії) готувало грунт для романтичної медитації. З композиційним принципом асоціативного «ланцюгового зв’язку», де виступає синонімічний ряд асоціацій, просте порівняння картин людського життя й природи, засвідчують зв’язок поезії «Бандурист» і «Чарівниця».

Включення романтиками людини у космос, світобудову означало й органічний зв’язок її з природними стихіями як частиною «органічної єдності»; романтичне мистецтво заявляє про себе як про аналог природи, її творчих сил. Органічний синтез народної поезії з природними стихіями, її принциповій антропоморфізм, таким чином, відповідали цій концептуальній настанові романтизму, його поетиці. Конкретний вияв це одержало в освоєнні фольклорного психологічного паралелізму, в паралельному зображенні природи й людини, зіставленні людських переживань із природними явищами, апеляції до природних стихій – інвокації (до хмар, вітру, річок, неба) та інших форм паралелізму. Як і в усіх поетів-романтиків, у Боровиковського пейзаж розширює свої функції – від опису місця дії до лірично-емоційного його сприйняття. Він часто виступає і як композиційна основа твору.

Pages: 1 2