Однієї з найважливіших особливостей сприйняття добутків літератури є виділення й осмислення соціокультурної іпостасі авторської особистості, створення идеально-обобщенного, міфологізованого авторського образа. Образ цей я, слідом за Ю. Н. Тиняновим, пропоную називати “літературною особистістю”.

Термін “літературна особистість” уперше був уведений у літературознавчий побут у статті “Літературний факт” (1924), де відповідне поняття протиставлялося “індивідуальності літератора” і “особистості творця”; потім він був використаний у тиняновской роботі “Про літературну еволюцію” (1927): “Літературна особистість”, “авторська особистість”, “герой” у різний час є мовний установкою літератури й відтіля йде в побут. Такі ліричні герої Байрона, що співвідносилися з його “літературною особистістю”, що оживала в читачів з віршів Така “літературна особистість” Гейне, далека від біографічного справжнього Гейне” .

На жаль, ця цікава тема не одержала подальшого розвитку в наступних роботах Тинянова, оскільки мислилася їм лише як приватний аспект теорії еволюції. Не одержавши детальної розробки, вона проте пролунала в працях інших учених, чиї теоретичні положення багато в чому минулому співзвучні тиняновским. Наприклад, Б. В. Томашевский ще в статті 1923 р. “Література й біографія” виділяв два типи письменників: “з біографією” і “без біографії”.

Літературна репутація Володимира Набокова по-своєму унікальна. “Місце під сонцем” Набокову доводилося завойовувати двічі (а те й тричі - якщо врахувати посмертний тріумф письменника в “перебудованої” і “постперестроечной” Росії). Уже до початку тридцятих років, після того як в “Сучасних записках”, головному журналі російської еміграції, з’явився роман “Захист Лужина”, Набоков (тоді ще - Сирин) був визнаний переважною більшістю критиків російського зарубіжжя як “самий цільний і цікавий представник нової російської прози” (Н. Андрєєв) , а після виходу повести “Спостерігач” і романів “Подвиг”, “Камера обскура” і “Розпач” про ньому заговорили як про одному з “найбільш блискучих і талановитих романістів епохи” (Н. Рєзникова) , як про “зірку великої величини, найбільш видатному з нових письменників, яких дала Росія (як радянська, так і емігрантська) за останні 6 - 7 років” .

Із середини тридцятих про Сирина озивалися з повагою навіть його літературні недруги. Наприклад, Георгій Адамович, розбираючи “Розпач”, багато в чому переглянув свої колишні подання про письменника. Скорегувавши колишню тезу про “неруськості” Сирина, вона звів його літературну генеалогію вже не до міфічних зразків другосортної західноєвропейської белетристики (як це було зроблено в перших адамовичевских відкликаннях на “Захист Лужина”), а до автора “Носа” і “Шинелі”. Ще більш рішуче змінив своє відношення до творчості В. Сирина критик і літературознавець П. Бицилли.

Переїхавши в США й перекваліфікувавшись в американського літератора, Набоков не тільки відмовився від “кревного прислівника”, від “нічим не стиснутого, богатого, нескінченно слухняного російського складу заради другосортної англійської мови”, але й поставив себе перед необхідністю “завоювання Америки”, завоювання репутації в англомовному літературному світі. Незважаючи на визнання й підтримку нечисленних літературних гурманів, незважаючи на публікації в престижному “Нью-Йоркере”, досить довгий час (близько 15 років!) Набоков животів на периферії літературного життя Америки: не був відомий широкому читачеві й залишався “темною конячкою” для більшості американських видавців, що не побажали ризикувати, коли “непомітний письменник з невимовним ім’ям” (так кокетливо назвав себе Набоков в інтерв’ю 1967 р.) запропонував їм “бомбу вповільненого дії” - “серйозну книгу із серйозним задумом”, що розповідає про безрозсудну пристрасть сорокалітнього інтелектуала до “маленького смертоносного демона” в обличчя пересічної дванадцятирічної школярки

У листі до Моріса Жиродиа, главі паризького видавництва “Олимпия-пресс”, Набоков затверджував, що не хотів би для своєї книги “успіху скандалу”. Так це було в чи дійсності ні - зараз судити важко, однак саме голосний скандал, що вибухнув по обох сторони Атлантики навколо “аскетично строгого створення” Набокова, приніс письменникові світову популярність і, зробивши йому голосне літературне ім’я (і принеся чималий стан), привернув увагу до його особистості

Саме в період тріумфального успіху “Лолити” в Америці і Європі, наприкінці п’ятидесятих - початку шістдесятих років, коли ім’я Набокова не сходило зі сторінок провідних західних газет і журналів, почалося активне формування “літературної особистості” письменника й міфу про аполітичного фокусника від літератури, “гравці в бісер”, низводящем художня творчість до безтурботних формалістичних трюків - “твору головоломок з витонченими рішеннями”.

Формування набоковской “літературної особистості”, що стало неминучим після того, як Набоков став “публічною персоною”, було викликано найгострішою необхідністю. Хотів того Набоков або не хотів, але перед широкою читацькою аудиторією вперше він став в ореолі скандалу як автор пікантної-непристойної книги, випущеної паризьким видавництвом із сумнівною репутацією й написаної до того ж у формі сповіді. Образ гордовитого аристократа, “чистого художника” і кабінетного вченого, створюваний Набоковим наприкінці п’ятидесятих, під час численних презентацій і телеінтерв’ю, повинен був розвіяти що заклубилися було довкола нього обивательські слухи й домисли, викликані до життя незмінною звичкою “масового читача” (і певного сорту критиків) ототожнювати автора з героєм-оповідачем. Необхідно було дати відсіч і вороже настроєним критикам, інші з яких (наприклад, Кингсли Эмис) відкрито писали про “атрофії морального почуття” 8 в автора “Лолити”.

Що вже отут говорити про Набокове, якщо навіть лондонського видавця скандального роману Найджела Николсона політичні вороги оголосили “схованим Гумбертом Гумбертом”: напередодні виходу англійського видання “Лолити” імена Николсона і його компаньйона, Уэйденфельда, “щодня миготіли в пресі, їхні біографії вивчалися на предмет вишукування можливих аморальних фактів, явно властивих прихильникам такої книги, як “Лолита” .

Говорячи про цей період, “потрібно пам’ятати, що Набоков, хоч і обретший миттєву славу, ще не був тоді літературним гігантом, яким ми його нині знаємо” . І цілком зрозумілі старання тих же лондонських видавців “Лолити”, що організували в листопаді 1959 потужну кампанію по “розкручуванню” “Лолити” і її автора. Лекція в Кембриджі про цензуру, під час якої Набоков жодного разу не згадав про “Лолите” (на закінчення аудиторія аплодувала йому коштуючи), “чудово організований виступ по телебаченню, а також ленч із групою відомих впливових осіб - все це з’явилося частиною кампанії, організованої Уэйденфельдом і Николсоном, щоб представити свого автора як ученого з бездоганною репутацією, а не як недоумкуватого емігранта-графомана. Найбільшим тактичним досягненням з’явилося згадування про те, що наступною книгою професора Набокова буде дослідження у дві тисячі сторінок Опушкине.

Із сумішшю відчайдушності й страху Уэйденфельд з Николсоном улаштували напередодні виходу книги, у вівторок 5 листопада, урочистий вечір в отеленні “Ритц”, куди були запрошені триста впливових доброзичливців. Видавці досить ризикували, назвавши торжество ввечері зустрічі з містером і миссис Набокови; про книгу не згадувалося. Улаштовувачі мали всі підстави побоюватися, що назавтра їх залучать до суду” .

Лондонським заходам передувало двотижневе перебування Набокова в Парижі, присвячене до виходу французького видання “Лолити” у видавництві “Галлимар”. Як і в Лондоні, Набоков виявився в центрі уваги публіки, для якої “теперішньою сенсацією з’явилося те, що містер Набоков розгулює по Парижеві аж ніяк не з апетитним дванадцятирічним дівчатком” , а з п’ятдесятилітньою дружиною. Зробившись героєм світських хронік, він став видобутком газетних репортерів і дав біля десятка інтерв’ю. Присвячений виходу “Лолити” вечір у салоні Галлимара на рю- Себастьян-Боттэн викликав ажіотаж і зібрав вершки видавничого й літературного миру Парижа. (До речі, продаж роману за час рекламного набоковского турне зріс у шість разів!)

Pages: 1 2