Один раз, під час роботи в Ліоні, у руки до Рабле потрапила лубочна книга «Великі й неоціненні хроніки про великого й величезного велетня Гаргантюа», в основі якої лежала стародавня французька народна казка про велетня Гаргантюа, добре відома ще наприкінці XV сторіччя. Це й послужило поштовхом, що спонукав Рабле написати свій роман.

Сюжет французької казки, у якій велетень Гаргантюа допомагає королеві Артурові врятуватися від гогов і магогов, Рабле використовував як основу для свого сюжету. Він запозичив з народної книги імена героїв і ряд епізодів, а так само деякі прийоми, наприклад, гротескний перелік усіляких предметів або викрадення Гаргантюа дзвонів собору Паризької богоматері. Однак читачів залучала не тільки фольклорна основа роману, а головним чином явна сатира, що втримується в ньому, на фантастику й авантюрну героїку старих лицарських романів і глибокий філософський зміст. Це вигнуте дзеркало, у якому вигадливо відобразилося буйне життєлюбство «старої веселої Франції», пробудженої до нового життя в епоху Відродження. Під маскою жартів, анекдотів і гострот захований особливий ідейний зміст. Сам Рабле в передмові до першої книги «Гаргантюа й Пантагрюэля» порівнює свій утвір зі скринькою, на якому зверху намальовані «смішні й забавні фігурки», а усередині зберігаються рідкі зілля, що приносять людині чималу користь. «Покладемо навіть, ви там знайдете речі досить забавні, якщо розуміти їх буквально, речі, що цілком відповідають заголовку, і все-таки не заслухуйтеся ви пенья сирен, а краще витлумачте в більше високому змісті все те, що, як вам могло випадково здатися, автор сказав спроста».

Взяти хоча б виховання Гаргантюа. Король Грангузье доручив рішення цього питання схоластикам і богословам сорбоннского типу, людям старої культури й старої науки, для яких головний метод навчання - «зубріння», у результаті якої Гаргантюа вивчив абетку напам’ять у зворотному порядку всього лише за 5 років і 3 місяці. Бедный Гаргантюа став помітно дурніти й на зміну учителямсхоластам прийшли гуманісти. І тут Рабле в дуже яскравій формі розкриває свої ідеали.

Педагогіка в культурі Ренесансу грала дуже більшу роль. Адже Ренесанс - це час наукового підходу й відкриттів, що прийшли на місце сліпій вірі, цей час виховання нової людини з новим напрямом думок. У працях Леонардо Бруни, Верджерио, Дечембрино, Гварини була розроблена ціла система нової педагогіки, була заснована школа в Мантуе, що називали «будинком радості». Виховання по Рабле - це не тільки розумове, але й фізичне утворення, чергування різних дисциплін і відпочинку, а так само не насильницьке «удовбування» дисциплін, а вільне навчання, сприймане учнем з радістю.

Схоласти, будучи представниками старого миру, душили на корені нові ідеали, от поэтомуто так жорстоко осміює їх Рабле, виставляючи на посміховище їхню розумову неміч, знущаючись із їхніх людських слабостей.

Не менш важлива проблема, розглянута Ф. Рабле - це не задовольняюча політика феодалізму. Розглянуто вона в сюжеті війни Гранузье й Пикрохоля. Приводом для нападу війська Пикрохоля на утопийцев стали не поділені булочки. Війна в романі - це можливість показати не тільки негативні риси існуючого ладу, але головним чином зобразити тип правителя. Що являє собою Пикрохоль? Це корольфеодал, король у старому стилі, далекий від гуманізму й інших передових ідей, це варвар, що приймає тільки ідею грубої сили. Йому протипоставлений Грангузье - повна протилежність: добрий король, що піклується про славу й про благо своїх підданих. Обидва портрети сатира, крайність, але окремі риси обох королів можна знайти в кожному із правителів європейських держав. Із чого ясно, що Рабле, що не відкидає принципу монархії, не бачить гідного короля й гідної системи правління в жодному з реально існуючих держав.

На прикладі Телемского абатства (телема в перекладі із грецького бажання) Ф. Рабле показує свої ідеали пристрою суспільства.

Грангузье хоче нагородити за подвиги брата Жана, що хоробро боролося у війні, і сприяє в реалізації його мрії - будівництва дивного монастиря, не схожого на інші: «… вам слід увести воспрещающее жінкам уникати чоловічого суспільства, а чоловікам - суспільства жіночого, … як чоловіка, так і жінки, що надійшли до вас, вільні будуть піти від вас, коли захочуть,… кожний у праві сполучатися законним шлюбом, бути богатым і користуватися волею». Що хотів сказати Рабле цією утопічною картиною?

Феодальному середньовіччю було незнайоме поняття волі. Це час лютування твердого примуса й насильства. Гуманізм відкидав такі суспільні категорії й боровся за волю й повагу людини, затверджуючи, що саме доконане, що є на світі - це особистість. Відставляючи убік вдачі середньовіччя, Рабле малює свою картину пристрою суспільства - Телемское абатство, на дверях якого написаний єдиний принцип життя телемитов: «Роби, що хочеш». Ця картина утопична, але визнати її абсолютно неприйнятної теж не можна. Скоріше, це база, початкова інформація для побудови нового суспільства - суспільства вільних людей.

Подальша робота над романом загальмувалася внаслідок реакції нової політики Франциска I. Вона виразилася в нещадному переслідуванні гугенотів і всіх інакомислячих. Підбурюваний католицькою партією, Франциск I вступив на шлях жорстоких репресій. Запалали багаття. Багато освічених, талановитих людей гинуть від рук інквізиції. Самого Рабле обвинувачують у безвір’ї, кальвінізмі й всіх смертних гріхах. Рабле довелося замовчати. Він зник з Ліона й виїхав в Італію з кардиналом Жаном дю Беллі.

Тепер Рабле жив у Римі й міг спостерігати за життям католицького центра й знайшов там багато цікавого для себе.

У таких умовах цьому дотепному письменникові й борцеві мовчати було неможливо, і він знову прийнявся за свої справи. З 1534р. він створює продовження роману й передруковує старі дві книги «Гаргантюа», потім «Пантагрюэль» на новий лад - їм прибрані місця з особливо гострою критикою.

В 1546р. вийшла «Третя книга», досить м’яка в порівнянні з попередніми. Головний герой цієї книги - шахрай і розтринькувач Панург, що « … знав 63 способу добування грошей, з яких сам чесним і сама звичайним була непомітна крадіжка, і був він бешкетник, шулер, гульвіса, гуляка й шахрай, яких і в Парижу небагато. А по суті, пречудовий зі смертних». Перед Панургом встає питання: женитися йому або не женитися, тому що він дуже боїться залишитися «рогатим». Багатьом представникам «ученості» задає він це питання, і кожний дає йому мудрі ради, які насправді безглузді й дурні до неможливості. Таким чином, Рабле розвертає целую галерею комічних особистостей. Серед них богослов, лікар, філософ і юрист, а ще раніше були поет і астролог. Але після чотирьох консультацій Панург разом з Пантегрюэлем вирішили їхати в Китай до оракула Божественної Пляшки.

Ця книга, як і дві попередніх, була засуджена Сорбонной. Попрежнему тривали страти шановних Рабле людей. На багатті інквізиції був спалений друг і соратник Рабле Этьен Частці. Знову небезпека загрожує над самим Рабле, і він змушений був бігти за кордон. Потім пішла зміна на французькому й папському престолах. Це дало можливість Рабле повернутися в Париж. Будучи священиком, Рабле одержав два приходи. Тепер у нього було досить часу на написання «четвертої книги», що почата була ще раніше, за кордоном. Рабле закінчив книгу, і в 1552р. Вона вийшла у світло.

Сюжетом «четвертої книги» стала подорож Панурга й Пантагрюэля через океан у Китай до оракула Божественної Пляшки. По дорозі вони зупиняються в різних дивних країнах, населених неймовірними істотами й перетерплюють ряд пригод.

У першій частині описуються два яскравих епізоди. Перший - це «панургово череда», Мотив його запозичений в італійця Фоленго. Такий же жарт проробив герой його поеми «Бальдус». Цей епізод повний іронії й тонко характеризує психологію Панурга. Другий - опис бури й поводження під час її пасажирів корабля: Пантегрюэля, Панурга, Брата Жана, Эпистемона. Корабель тоне, і спливають риси, що розкривають образи цих героїв.

З кожною главою підсилюються сатиричні алегорії, спрямовані на уклад католицької церкви. От острів, де царює ворожий всьому природному Пост, що приводить на пам’ять притчу про Физисе й Антифизисе. Антифизис (Противоестество) плодить дітей, що ходять нагору ногами, а так само ченців, христопродавцев, «святенників», «невгамовних кальвіністів, женевських ошуканців», біснуватих «путербеев» і «інших чудовиськ, виродливих, потворних і протиприродних. А із самого Поста Рабле намалював портрет типового релігійного фанатика.

Pages: 1 2