Іноді говорять, що нам не варто пишатися перемогою у Великій Вітчизняній війні. Мов, вона була несправедливої не тільки з боку Німеччини, але й Радянського Союзу. Що ж, імовірно, у цьому історики праві. Але коли задумаєшся: «А яка вона взагалі, справедлива війна?», - вагаєшся з відповіддю. Убивство й насильство завжди залишаються вбивством і насильством, навіть якщо викликані шляхетними намірами. А з іншого боку, хіба народ і уряд завжди те саме? Виходить, не всі так просто й виразно.

Ясніше зрозуміти проблему мені допомогли думки Л.Н. Толстого про Вітчизняну війну 1812 року. Вона постійно засуджує саму війну, будь-яку війну як безглузде вбивство. Але ні це, ні зусилля європейської реакції в результаті перемоги над Наполеоном не змушують письменника засумніватися у величі подвигу свого народу. Романіста захоплює почуття патріотизму російських людей, які не міркуючи про правила, ні про причини й наслідки війни, просто «усім миром налягли на француза».

Які почуття ними володіли? Згадаємо слова Андрія Болконского перед Бородінською битвою: «Французи розорили мій будинок і йдуть розорити Москву, і образили й ображають мене всяку секунду. Вони вороги мої, вони злочинці всі, по моїх поняттях… Треба їх стратити». А чи могли радянські люди, у своїй більшості малограмотні й недосвідчені в політику, замислюватися про характер війни? Вони любили свою країну, а ворог бомбив і палив її, рвав танками, тисячами вбивав солдатів і мирних жителів! Народне почуття було обурено, як і сто тридцять років тому, і не розбирало тонкостей філософії. Як древній князь, люди сказали: «Хто до нас із мечем прийде, той від меча й загине!»

• Так, були люди в наш час,
• Могутнє, лихе плем’я, Богатирі - не ви
• Погана їм дісталася частка,
• Деякі повернулися з поля…
• М.Ю. Лермонтов

Тому-Те мені здається, що перемогою пишатися треба. Не тим, звичайно, що поставили під свій контроль пів^-європи, і не тим, що використовували неї для зміцнення влади Сталіна. А тим, що в наших громадянах виявилися дивні сили, стійкість, мужність, відвага, патріотизм

Війну як явище засуджують усе. Але, напевно, і через сотні років наших нащадків будуть захоплювати легендарні подвиги Гастелло, Талалихіна, Мересьева, Паникахи, Матросова, багатьох інших. Адже й ми сьогодні не можемо без хвилювання читати про неймовірну мужність древнього римлялина Муция Сцеволи, що, щоб показати ворогам силу духу свого народу, спалив без стогону свою руку. А хіба не гідні пам’яті триста спартанців на чолі із царем Леонідом, що встали на смерть проти перських полчищ у Фермопильском проході?

Звичайно, воюють не одні тільки герої. У Великій Вітчизняній війні взяли участь не тисячі, багато мільйонів людей. Серед них було чимало й тих, хто смалодушничал, не витримав, розгубився. Але адже й було отчого! Влада їх зрадила, кинула в пекло, прирекла на ганьбу й смерть. Цих людей, без вини винних, мені по-людськи шкода. Жорстокий уряд, на жаль, оголосило їх «трусами й панікерами», «ворогами народу», «зрадниками», звалило на них свої прорахунки й помилки. Говорять, що війну ми виграли за допомогою репресій і загороджувальних загонів, які стояли з кулеметами за лінією фронту. Так, з пісні слова не викинеш… Минулого й штрафбати, і розстріли, і заградотряди, і багато чого іншого. Але не будь масового героїзму, патріотизму, самопожертви, непохитної мужності й готовності все перетерпіти заради перемоги мільйонів бійців і робітників - ніякі суворі заходи не допомогли би.

Сьогодні ветеранів залишилося дуже мало. І їм важко, тому що про їх, старих, слабко піклуються. Але все-таки про їх пам’ятають, нагороджують, ушановують. Зате зовсім уже мало згадують мертвих, чиї кості розкидані по безкрайніх просторах. Багато хто так і не мають могили. Інші закопані в нікому не відомому місці. Мій дід похований у братській могилі десь у Литві. Батьки все збиралися поїхати, пошукати її. Так тепер уже, напевно, не зуміють. Закордон… Може бути, я, коли стану дорослим… Треба б віддати людський борг всім тим, хто склав свою голову у Велику Вітчизняну…

Війна завжди несправедлива, особливо до тих, хто загинув. Але подвиг їх пам’ятати треба. «Згадаємо всіх поіменно, серцем згадаємо своїм. Це потрібно не мертвим. Це треба живим…»