Ви помнете,
Ви всі, звичайно, помнете,
Як я стояв,
Наблизившись до стіни,
Схвильовано ходили ви по кімнаті
И щось різке
В особу кидали мені
Ви говорили:
Нам настав час розстатися,
Що вас змучила

Відговорив гай золота
Березовою, веселою мовою,
И журавлі, сумно пролітаючи,
Уж не жалують більше ні оком.
Кого жалувати? Адже кожний у світі мандрівник -
Пройде, зайде й знову покине будинок
Про всіх збіглим марить конопляник

Мій голос для тебе й ласкавий і млосний
Тривожить поздное молчанье ночі темної
Біля ложа мого сумна свіча
Горять; мої вірші, зливаючись і дзюрчачи,
Течуть, струмки любові, течуть, повні тобою
У тьмі твої очі блищать переді мною,

Ниви стислі, гаю голи,
Від води туман і вогкість
Колесом за сині гори
Сонце тихе скотилося
Дрімає порита дорога
Їй сьогодні примечталось,
Що зовсім-зовсім небагато
Чекати зими сивий залишилося

Незатишна рідка лунность
И туга нескінченних рівнин,-
От що бачив я у жваву юність,
Що, люблячи, проклинав не один
По дорогах усохшие верби
И тележная пісня коліс…
Нізащо не хотів я тепер би,
Щоб мені слухати її довелося

Не жалую, не кличу, не плачу,
Все пройде, як з білих яблунь дим
Увяданья золотом охоплений,
Я не буду більше молодим
Ти тепер не так вуж будеш битися,
Серце, торкнуте холодком,
И країна березового ситцю

Не бродити, не м’яти в кущах багряних
Лободи й не шукати сліду
Зі снопом волось твоїх вівсяних
Отоснилась ти мені назавжди.
Із червоним соком ягоди на шкірі,
Ніжна, гарна, була
На захід ти рожевий схожа