Своє мистецьке кредо І. Карпенко-Карий висловив у монолозі героя п’єси «Суєта» Івана Барильченка: «Може, я і справді чудодій, може, мої мрії — суєта; сцена ж мій кумир, театр — священний храм для мене! Тільки з театру, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетку, вони — ганьба мистецтва, бо смак псують і тільки тішаться пороком! Геть їх із театру! Мітлою слід їх замести. В театрі грати повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця і, кору крижану байдужості на них розбивши, проводить у душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами вибілюють його душу! Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх, і сміхом крізь сльози сміється над пороками, і примушує людей мимо їх волі соромитися своїх лихих учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мати, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний».

Усього з-під пера драматурга вийшло 18 п’єс. Згідно з висновком театрознавця Я. Мамонтова, драматургія І. Тобілевича була зорієнтована як на реалістично-побутовий театр, так і на романтично-побутовий. За підрахунками цього дослідника, до першого типу тяжіє десять творів письменника («Бурлака», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Понад Дніпром», «Суєта», «Житейське море» та деякі інші), до другого — вісім («Бондарівна», «Наймичка», «Безталанна», «Паливода ХVІІІ століття», «Гандзя» та ін.). Причому час появи реалістичних і романтичних п’єс не ділив творчість І. Тобілевича на два періоди: такі два різні способи зображення дійсності були характерні для нього як драматурга протягом усіх двадцяти п’яти років літературної праці.

У п’єсі «Хазяїн» І. Карпенко-Карий вибудовує конфлікт на типовій інтризі — незаконній махінації: заможний землевласник, який має багато хліба й худоби, пристає на пропозицію посередника Маюфеса переховати на своїх землях кілька тисяч овець нібито збанкрутілого капіталіста Михайлова (але банкрутство тут — вигідна шахрайська комбінація). Усе життя Пузир ішов «за баришами наосліп, плював на все і знать не хотів людського поговору». За таким же принципом живуть і його помічники Феноген і Ліхтаренко — так крутиться «хазяйське колесо», яке «одних даве, а інші проскакують». Терентій Пузир годує своїх наймитів таким хлібом, що «ні вламать, ні вкусить», про пожертву коштів на відкриття пам’ятника відомому письменнику він заявляє, що «Котляревський мені без надобності», а після серйозної травми радить викликати (собі!) не лікаря, а «фершала» — дешевше ж обійдеться (і обійшлося… смертю). Цей образ Карпенко-Карий виписав настільки яскраво й рельєфно, що деякі тодішні буржуа впізнавали в ньому себе.

Панас Саксаганський: «Тип “Хазяїна” був подібний на мільйонера Тере-ОКаЗ щенка, як і на кожного багатія з Херсонщини. Типів цих Карпенко знав досконало, але одна риса справді нагадувала Терещенка: це сцена з халатом. І от до Карого підіслано було якогось чоловіка, який пропонував 30 тисяч за те, щоб п’єсу зняли з репертуару. Звичайно, Карпенко не погодився: його не можна було купити». Насправді прототипом Пузиря був не конкретно Терещенко, про це зауважує І. Карпенко-Карий: «Мій “Хазяїн” — не єсть Терещенко. Всі хазяїни отрицательного типа пізнають себе в комедії, бо вона написана з багатьох відомих мені багачів». Отже, цей образ типовий, що є яскравою ознакою реалістичного твору.

Соціально-психологічна драма «Безталанна» (1884) представляє вже романтичну творчість майстра. Любовний трикутник — хоч і не дуже оригінальна, а все ж вічна тема в драматургії: Гнат, будучи закоханим у Варку, одружується із Софією, а потім убиває її. Іван Карпенко-Карий відмовився від сценічно ефектних картин весілля, натомість зосередив увагу на буднях молодої сім’ї, прагнучи кожен учинок своїх героїв умотивувати психологічно. Михайло Старицький радив автору дати прозоріше у творі відповідь на запитання «хто винен?» (до речі, драма була названа спочатку саме так) у вбивстві, проте Карпенко-Карий не погодився з цим: «Я взяв життя. А в житті драма не завжди розігрується за такими законами логіки, щоб не залишилося місця для запитання “хто винен?”». Тобто драматург залишився вірним художній логіці, мета якої не давати прямі й прості відповіді на всі запитання життя, а залишати їх відкритими для глядача. Уважне прочитання хоч одного з монологів Гната розкриває найголовніше в психології конфлікту, який навіть для Карпенка-Карого був загадкою (кого ж мав убити Гнат — Софію чи все ж таки Варку?):

«Г н а т (один). …У мене тепер дві душі, й обидві болять, ниють, щемлять… Одну хвилину мені жаль Софії і сором їсть очі, а другу… другу — уся душа, усі думки у Варки! Я жалію Софію, я їй присягав у церкві… Я хочу забуть Варку — і не можу! Цілую Софію — Варка перед очима! Не бачу її, здається, жінку люблю; побачу, почую голос — забуду все і знов одурію».

У драмі «Безталанна» дія чітко обмежена суто побутовою сферою (без сумніву, через Емський указ 1878 р.). Про гнітючу силу обмежень Карпенко-Карий пише братові Панасові Саксаганському, наголошуючи на тому, що писати про історичне минуле, таке багате на теми й цікаве для читача (глядача), заборонено; слова «запорожець», «козак», «рідний край» — страшні для цензури, тому якщо п’єса добре скомпонована й містить ці слова, то краще її й не надсилати до цензури — усе одно не дозволять. Ось чому в українських п’єсах домінує здебільшого тема кохання, приправлена танцями й піснями.

Незважаючи на такі перешкоди, Карпенко-Карий усе ж таки звернувся до історичної тематики: п’єси «Бондарівна» (1884), «Мазепа» (1893, досі не опублікована: рукописний оригінал знаходиться в Петербурзі), «Паливода ХVІІІ століття» (1893), «Гандзя» (1902). Вершинним твором І. Карпенка-Карого на історичну тематику вважається трагедія «Сава Чалий» (1899).

Комедія утворилася в період античності («Вершники», «Птахи» Арістофана). За основу комедії взято смішне — це, за Арістотелем, «певна помилка і потворність, що нікому не спричиняє страждань». Автори комедії свідомо знижують своїх персонажів порівняно із середнім рівнем, що існує в житті. Не маючи належних позитивних якостей, персонажі комедій, однак, претендують на чільні місця в родині чи суспільстві. Вони намагаються розв’язувати свої проблеми способами, які не підходять у певній ситуації. Класиками європейської комедії вважаються Лопе де Вега, Кальдерон, Шекспір («Приборкання норовливої», «Багато галасу з нічого»), Мольєр («Тартюф», «Дон Жуан»), Бомарше («Севільський цирульник», «Шалений день, або Одруження Фігаро»).

Початки української комедії — в інтермедіях і вертепних драмах ХVІІ–ХVІІІ ст. Яскраві зразки комедії у вітчизняній літературі — «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «За двома зайцями» М. Старицького.

Трагікомедія — синтетичний драматичний жанр, у якому поєднуються прикметні ознаки трагедії й комедії: «Ревізор» М. Гоголя, «Сто тисяч», «Хазяїн», «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого та ін.