Подібну позицію займав і Ф. де Соссюр. На його думку, наука, яку створили Ф. Бопп, Я. Грімм та їх сучасники і яку узагальнив А. Шлейхер, “уособлює школу мовознавства на першому етапі існування індоєвропеїстики… Ця наука залишалась виключно порівняльною, замість того, щоб бути історичною” [13: 13]. Хоча А. Шлейхер “закликає завжди виходити з індоєвропейської прамови, тобто, здавалося б, виступає як справжній історик”, проте “цей виключно порівняльний метод тягне за собою цілий ряд помилкових уявлень, які не відповідають жодній дійсності і суперечать справжнім умовам існування будь-якої мови” [там же: 13-14]. Лише відома праця Й. Шмідта, за словами Ф. де Соссюра, “розплющила лінгвістам очі й поклала початок теорії безперервності, або теорії “хвиль”. Стало зрозуміло, що для пояснення співвідношень між індоєвропейськими мовами достатньо спиратися на факти їх диференціації на місці й зовсім не треба припускати переміщення народів стосовно один одного в просторі; діалектні відмінності могли й повинні були зароджуватися ще до переселення народів. Таким чином, теорія “хвиль” не лише допомагає нам скласти більш відповідне уявлення про індоєвропейську передісторію, а й пояснює основні закони всіх явищ мовної диференціації та умови, що спричиняють спорідненість мов” [там же: 263].

І хоча Ф. де Соссюр віддавав перевагу теорії “хвиль”, не відкидав він і теорію “родовідного дерева” [там же: 263].

На думку Г. Пауля, схема “родовідного дерева” довільно висмикує кілька ознак як істотних та ігнорує всі інші. Але якщо відібрані таким чином ознаки виявляються достатньо характерними та виразними, то схема може певною мірою бути допоміжним ілюстративним посібником, хоча при цьому, застерігає дослідник, не слід уявляти, що вона з вичерпною повнотою та точністю відображатиме реальні співвідношення [8: 58-59, 63].

Ж. Вандрієс категорично зауважував, що реконструйована індоєвропейська прамова позбавлена будь-якої конкретної реальності – це лише реконструкт, “система відповідностей”. Найбільше, що ми знаємо про цю мову, зводиться до принципів її граматичної будови: ніхто не може говорити цією мовою, але лінгвіст повинен знати, як в ній виражаються ці принципи, яке було значення суфіксів та закінчень. Ці граматичні дані дають нам можливість мовними засобами відновлювати історичні зв’язки, що пов’язують мови [3: 276]. Цитуючи Г. Паріса, Ж. Вандрієс зазначає, що “немає дійсного кордону, який відокремлював би говори північної Франції від говорів південної Франції. З кінця в кінець нашої національної території наші різні говори розстилаються, як величезний килим, у якому різноманітні кольори непомітно переходять один в інший невловимими відтінками” [там же: 229].

М. С.Трубецькой зазначав, що теза про існування в минулому індоєвропейської прамови суперечить тому факту, що, наскільки ми можемо сягати глибини століть, ми завжди знаходимо в давнині велику кількість індоєвропейських мов. Разом з тим припущення про єдину індоєвропейську прамову, за М. С.Трубецьким, не можна визнати зовсім неможливим. Однак воно не є безумовно необхідним, і без нього можна обійтися [15: 45]. Натомість дослідник вводить в обіг поняття “мовне сімейство”, яке не передбачає спільного походження мов від однієї прамови. Це “група мов, які, крім низки спільних рис мовної будови, виявляють також ще низку спільних “матеріальних збігів”, тобто група мов, у яких значна частина граматичних і словникових елементів подає закономірні звукові відповідності” [там же]. І для пояснення цих закономірностей не обов’язково припускати спільне походження мов даної групи, бо така закономірність існує й при масових запозиченнях між неспорідненими мовами [там же]. Отже, “немає ніякої підстави припускати існування єдиної індоєвропейської мови, з якої нібито розвинулися всі індоєвропейські мови. На такій же підставі можна припустити й зворотну картину розвитку: “пращури” індоєвропейських “гілок” спочатку були несхожими один на одного, і тільки з плином часу завдяки постійному контакту, взаємовпливам та запозиченням значно зблизилися один з одним, однак без того, щоб стати тотожними. Історія мов знає і дивергентний, і конвергентний розвиток [там же: 46]. Мовна сім’я може бути не тільки продуктом чисто дивергентного або чисто конвергентного розвитку мов, але й продуктом сполучення обох типів розвитку в різних пропорціях. М. С.Трубецькой виділяє “мовні сімейства” за:

1) мережеподібним (або ланцюгоподібним) типом членування, що може переважати при дивергентному

розвитку мов (слов’янські мови, в яких майже кожна мова є ніби перехідною ланкою між іншими; цей зв’язок

здійснюється перехідними говорами, при цьому нитки зв’язків тягнуться й поверх кордонів, між групами) та

2) за цеглеподібним типом членування (при порівнянні слов’янських мов з іншими індоєвропейськими

ланцюгоподібне членування припиняється), який може переважати за переваги конвергентного розвитку [там

Же: 47-48]. М. С.Трубецькой припускає, що індоєвропейських мов спочатку було декілька і вони утворювали “мовний союз”, з якого потім з плином часу розвинулося “мовне сімейство”. Ретроспективно лінгвісти вимушені розглядати ці члени давньої індоєвропейської групи мов як “діалекти індоєвропейської прамови”, але виводити їх неодмінно з одного спільного джерела немає ніяких підстав [там же: 53].

“Хвильова” теорія, за М. С.Трубецьким, може бути застосована не тільки до діалектів однієї мови та до груп споріднених мов, але й до сусідніх неспоріднених мов. Такі мови нібито “заражають” одна одну й у результаті отримують низку спільних особливостей у звуковій та граматичній структурі. Кількість таких спільних рис залежить від тривалості географічного зіткнення даних мов. Усе це можна застосувати й до мовних сімейств. У більшості випадків мовне сімейство виявляє певні особливості, які дозволяють об’єднатися з сусіднім сімейством. Таким чином, зазначає М. С.Трубецькой, окремі сімейства утворюють цілі ланцюги [там же: 53]. Враховуючи цю схильність до “ланцюгоподібного” географічного розподілу мовних сімейств, а також те, що всі структурні риси індоєвропейської мовної будови окремо зустрічаються й у неіндоєвропейських мовах, можна з деяким ступенем вірогідності визначити приблизне географічне місце виникнення індоєвропейської мовної будови. Такі географічні вказівки М. С.Трубецькой вважає задовільними. Докладно аналізуючи методику досліджень О. О.Шахматова, М. С.Трубецькой зазначає, що „він завжди уявляв собі розвиток мови у формі розгалуження родовідного дерева. Так, білоруська – це дещо середнє, тобто з’єднувальна ланка між великоруською та українською. Для прихильника теорії “хвиль” у цьому випадку тут немає нічого дивного: якщо враховувати географічне положення білоруської, цей факт видається очевидним. В іншому полягає справа для визнавця (хай навіть несвідомого) теорії “родовідного дерева”: для нього перехідні діалекти – взагалі дуже складна проблема. Щоб розв’язати дану проблему в дусі теорії “родовідного дерева”, для послідовника цієї теорії залишається лише одни шлях – визнати наявність етнічних і, відповідно, діалектних змішувань” [16: 145]. Через те, що теорію “родовідного дерева” А. Шлейхера можна розглядати вже як “остаточно подолану точку зору”, шахматовське тлумачення походження сучасного розподілу східнослов’янських мов повинно відпасти [там же].

Як слушно зазначають М. І.Толстой, В. В.Іванов, Т. В.Гамкрелідзе, концепція “розпаду мови” М. С.Трубецького “значно відрізняється від спрощеної теорії “родовідного дерева” А. Шлейхера” [4: 507]. “Розпад мов”, на думку М. С.Трубецького, – це не обов’язково хронологічно послідовне членування одного цілого на чималі шматки блоків, а потім розподіл цих блоків на більш дрібні частини, як це представлено теорією “родовідного дерева”. Дивергентний процес є більш складним. М. С.Трубецькой це й довів на прикладі виникнення й розвитку східнослов’янського (давньоруського) діалектного континууму [там же].

Pages: 1 2 3 4