ТЕОРІЯ „РОДОВІДНОГО ДЕРЕВА” ТА „ХВИЛЬОВА” ТЕОРІЯ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ МОВОЗНАВСТВІ ХІХ СТ. – 30-Х РР. ХХ СТ | Довідник школяра – кращі шкільні уроки по всім предметам

ТЕОРІЯ „РОДОВІДНОГО ДЕРЕВА” ТА „ХВИЛЬОВА” ТЕОРІЯ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ МОВОЗНАВСТВІ ХІХ СТ. – 30-Х РР. ХХ СТ

Дослідники сходяться в тому, що в європейському мовознавстві кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст. важливу роль відіграли праці А. Шлейхера, Й. Шмідта та Г. Шухардта. Теорія „родовідного дерева” Августа Шлейхера пояснювала походження мов індоєвропейської сім’ї шляхом дивергенції, тобто поступового діалектного дроблення прамови; теорія була представлена у вигляді схеми, яка нагадує гіллясте дерево. Дивергентне та меншою мірою конвергентне моделювання як історії звуків і форм, так й історії мови взагалі на певному етапі її розвитку спостерігається в працях українських і російських мовознавців М. І.Надєждіна, М. О.Максимовича, М. І.Греча, І. І.Срезневського, П. О.Лавровського.

Учені Харківської лінгвістичної школи О. О.Потебня, П. Г.Житецький та М. О.Колосов у своїх дослідженнях послідовно дотримувалися моделі “родовідного дерева”. Дивергентний характер мовного розвитку, “панування одного прагнення до розпаду наріч” у мовному минулому О. О.Потебня обґрунтовував посиланням на екстралінгвістичні чинники: “Чим далі в старовину, тим більш замкнутим життям живуть відособлені племена, тим сильніше несвідоме почуття цілісності мови, що припускає тільки такі нововведення, які самі собою випливають із внутрішнього життя мови” [11: 10.]. Разом з тим дослідження фактичного матеріалу дало змогу О. О.Потебні висловити думку про те, що теорії “родовідного дерева “анітрохи не суперечило б припущення, що в нинішніх руських наріч не один родоначальник, а 2, 3 та скільки потрібно” [12: 9]. Але на практиці вчений виходив з визнання одного “родоначальника” східнослов’янських мов – спільноруської мови. Конвергентними процесами О. О.Потебня пояснював, наприклад, генезис білоруської мови: вона виникає внаслідок взаємодії південновеликоруських говорів з “малоруськими”. На конвергентні процеси вказував П. Г.Житецький; зокрема, він вважав, що південновеликоруський “говір” виник шляхом конвергенції з елементів білоруських та північновеликоруських у процесі колонізаційного руху білорусів - нащадків кривичів – на північний схід.

Але перевагу було віддано дивергенції. Це зумовлене двома чинниками, на якi вказують учені Московської школи. По-перше, виходячи з реальності існування мови лише окремого індивіда, вони підкреслюють, що немає “й двох людей, навіть якщо вони є членами однієї родини, якi говорять зовсім однаково” [21: 7]. Звідси висновок, що мова народу, “завдяки своїм носіям, має умови й причини своєї різноманітності, яка все збільшується протягом історії” [там же: 21: 9] (О. О.Шахматов). По-друге, ускладнення зв’язків між окремими діалектами в iсторiї мови полягає саме в тому, що “поряд з роз’єднанням відбувається й об’єднання діалектів” [17: 79] (П. Ф.Фортунатов). Отже, чим далі в минуле, тим менш значимою стає конвергенція. У цьому аспекті заслуговує на увагу протиставлення “різноманітного” сучасного “одноманітному” минулому, мiж якими можна встановити “генетичний зв’язок” (О. О.Шахматов).

Характерно, що О. О.Шахматов, який першим почав досліджувати конвергентні (у тому числі фонетичні) процеси в iсторiї східнослов’янських мов, моделював ці процеси для відносно пізніх етапів мовної iсторiї: для

XII ст. це занепад редукованих, спiльносхiднослов’янський характер якого О. О.Шахматов пояснював об’єднуючою роллю Києва та впливом давньокиївського койне, а для ХІІІ ст. (перша фіксація – друга половина

XIII ст.) – таке найдавнiше спiльновеликоруське явище, як перехід напружених редукованих у голосні повного творення О, Е [19: XLIX; 20: 240].

Існує думка, що А. Шлейхер, як і його послідовники, застосовуючи методи природознавства, прямо ототожнював життя мови з життям організмів у природі. Дійсно, термін “морфологія” було запозичено А. Шлейхером саме з природознавчих наук. Але, стверджує А. В.Десницька, насправді дослідника хвилювали зовсім інші питання – у першу чергу теоретичні проблеми, пов’язані з розумінням сутності мовних явищ, та загальні питання методології лінгвістичних досліджень. У працях А. Шлейхера моделювання дивергентних історико-мовних процесів було доповнене теорією географічного варіювання мов і твердженням про значущість контактів на межі мов та діалектів.

При розв’язанні проблеми географічного варіювання мов А. Шлейхер визначав лінгвістичну безперервність співвідношення фонетичних та морфологічних ознак неспоріднених мовних груп, які розташовувалися на суміжних територіях та поступово переходили одна в одну. Таку лінгвістичну безперервність А. Шлейхер моделює з найдавніших часів.

Отже, поряд з теорією “родовідного дерева” виникла теорія, яка моделювала походження мов у вигляді поступових переходів від одних мовних груп до інших на тлі тісного їх контактування (зважаючи саме на конвергенцію), заснована вже на принципі лінгвістичної безперервності. Ідею “безперервності специфічних мовних зв’язків” висловлював А. Пікте (1959). Г. Шухардт (1870) різко протиставив теорію географічної безперервності мов теорії “родовідного дерева”. Замість теорії розпаду індоєвропейської прамови Г. Шухардт запропонував теорію змішування та схрещування мов, ставлячи під сумнів цілісність мови в географічному просторі і вказуючи на географічну безперервність мов і діалектів. Узагальненням цих ідей стала праця Й. Шмідта “Die Verwandtschaftsverhaltnisse der indogermanischen Sprachen” (1872), у якій дослідник перш за все відкидає будь-яку можливість генеалогічної класифікації мов й обґрунтовує безпідставність генетичного зближення як окремих мов, так і цілих мовних сімей. Він заперечує існування “проміжних прамов”, говорячи, що вони є лише науковими фікціями, завдяки яким суттєво полегшується дослідження, і що всі мови, виходячи з однієї спільної основи, утворилися цілком індивідуально й незалежно одна від одної. Уже в давні часи, за Й. Шмідтом, виникають паростки окремих наріч у вигляді різних звукових переходів у спільній мові, нових звуків і т. под. Ці початки зі свого центра розповсюджуються на сусідніх територіях, на зразок того, як розходяться, наприклад, хвилі від кинутого у воду каменя. Й. Шмідт стверджує, що між усіма сучасними мовами індоєвропейської сім’ї існують зв’язки, які не дають змоги виділити ту чи іншу мову в окрему групу і що всі ці мови – ланки одного ланцюга. Індоєвропейська мова ще на своїй прабатьківщині розпалася на багато різних наріч, причому між основними наріччями були проміжні. Пізніше ці проміжні мови зникли. Й. Шмідт виділяє такі проміжні мови: скіфську та сарматську між спільнослов’янською та індоіранською; дакійську і фракійську – між спільнослов’янською, литовською на сході, кельтською на заході та грецькою на півдні; ілірійську – між кельтською та грецькою; фрігійську – між грецькою та вірменською і т. д.

З критикою теорії “родовідного дерева” на користь “хвильової” теорії виступили такі вчені, як Я. Бодуен де Куртене, Ф. де Соссюр, Г. Пауль, М. С.Трубецькой, Дж. Бонфанте та ін.

Я. Бодуен де Куртене критично оцінював теорію “родовідного дерева” і механістичні спроби реконструкції прамови, вважаючи за потрібне враховувати також географічні, етнографічні й інші чинники та визнаючи змішаний характер кожної окремо взятої мови [1, Т. 1: 131]. Однак прамовну реконструкцію дослідник не відкидав, говорячи, що “особливо важливо та необхідно для науки відтворити так звані первинні та основні мови, тобто мови, різноманітні зміни яких подає певна група мов. При цьому треба пам’ятати, що ці прамови у тому вигляді, як вони відтворені наукою, є не комплексами дійсних явищ, а тільки комплексами

Наукових фактів, видобутих дедуктивним шляхом [там же: 70]. Я. Бодуен де Куртене вважав, що необхідно відмовитися від генетичної класифікації мов та задовольнитися точною характеристикою окремих мов та мовних сімей, а також перехідних періодів між давніми стадіями розвитку мови та наступними періодами [там же: 132].

Віддаючи перевагу теорії “хвиль” перед теорією “родовідного дерева”, І. О.Бодуен де Куртене підкреслював, що й застосування теорії “хвиль” залишає в нього враження, що мова розглядається при цьому як щось незалежне від людини, зроблене з дерева або з води, або щось висяче в повітрі. Дослідник закидав “хвильовій” теорії на те, що вона “звертає недостатню увагу, зокрема, на такі безперечні факти: 1) безперервне взаємопроникнення та змішування в мовному мисленні в різних, навіть “індивідуальних” мовах; 2) переміну помешкання, пов’язану з мандрівним життям, завдяки якому відбувається постійна зміна взаємного географічного розташування так званих “мов”, тобто, точніше кажучи, носіїв цих мов” [там же: 7].

Pages: 1 2 3 4

Збережи - » ТЕОРІЯ „РОДОВІДНОГО ДЕРЕВА” ТА „ХВИЛЬОВА” ТЕОРІЯ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ МОВОЗНАВСТВІ ХІХ СТ. – 30-Х РР. ХХ СТ . З'явився готовий твір.

ТЕОРІЯ „РОДОВІДНОГО ДЕРЕВА” ТА „ХВИЛЬОВА” ТЕОРІЯ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ МОВОЗНАВСТВІ ХІХ СТ. – 30-Х РР. ХХ СТ





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.