Теперішній тріумф очікував його в 1952 році, коли він опублікував свою повість «Старий і море». Повна біблійного величі й суми, ця книга глибоко гуманна. У її широких, узагальнених, майже символічних образах втілена любов до людини, віра в його сили. Старий Сантьяго, що сплив далеко в море в погоні за великою рибою, - улюблений автором образ цільної непохитної людини. Риба довго носила човен старого по Гольфстріму, тричі вставало сонце, поки старий здолав рибу. Для письменника - це привід розповісти про достоїнство людини, про гіркоту й щастя переможця, що залишився з обгризеним акулами кістяком риби

Старому Сантьяго не везло. Вісімдесят чотири дні він вертався з моря ні із чим, і до нього прийшла смиренність, «не принеся із собою ні ганьби, ні втрати людського достоїнства». І от він переміг рибу, а разом з нею - і старість, і щиросердечний біль. Переміг тому, що думав не про свою невдачу й не про себе, а про цю рибу, який заподіює біль, про зірки й леви, яких бачив, коли юнгою плавав на вітрильнику до берегів Африки; про своє нелегке життя. Він переміг, тому що сенс життя бачив у борінні, умів переносити страждання й не втрачати надію

« … людина не для того створений, щоб терпіти поразки. Людини можна знищити, але його не можна перемогти», - говорить Сантьяго, і це кредо самого автора. Моральна незламність - це, по думці автора, головна якість, що звеличує людини, робить його гідним цього ім’я

«Старий і море» - остання книга, опублікована Хемингуеем, стала його заповітом. Хемингуей - письменник трагічного світовідчування, його часто називали песимістом, хоча це в корені невірно. Характер хемингуеевского творчості можна скоріше визначити як трагічний героїзм. Він оспівує перемогу в самій поразці й всупереч йому затверджує й славить завзятість людського духу

Велике значення в художній практиці постмодернізму мають запозичення з мистецтва далекого й недавнього минулого, цитування. При цьому постмодернізм прагне перебороти елітарний характер модерністських плинів, використовуючи так звану систему подвійного коду, коли мова образів і форм, зрозуміла масовому споживачеві культури, має одночасно й другий зміст - для підготовленого глядача

Цей напрямок, що зложився в німецькій культурі на початку століття, в угрупованнях художників і скульпторів «Міст» у Дрездене, «Синій вершник» у Мюнхені, навколо журналу «Штурм» ( 1910-1932).

Експресіонізм заявив про свій розрив з попередньою епохою, зокрема з натуралізмом, що нагадувало неприйняття романтиками у свій час раціоналізму просвітителів. Але всі таки експресіоністи зберегли зв’язок із традицією: близькість до мораліте (повчальної комедії епохи Освіти). У мораліте діють узагальнено алегоричні фігури: Людина, грішник, Натура Людська…

Проголосивши тезу про пріоритет художниками, а не дійсності, експресіонізм зробив акцент на вираженні душі художника, його внутрішнього «я». Вираження замість зображення, інтуїція замість логіки - принципи експресіонізму. Експресіонізм тому тяжіє до абстракцій, що заменили конкретні поняття, ідеї й моральні принципи (скульптури Барлаха «Розпач», «Милосердя»), узагальнені символи й збірні образи ( Робітник, Безіменний, Воїн), несумісність кольору в живописі (е. Кирхнер), що деформує простір лінії в графіку (е. Нольде, Ф. Мазерель), атональность і додекафонія в музиці (П. Хиндемит, Б. Барток).

Художник-Експресіоніст, головний суб’єкт і об’єкт мистецтва, перебуває в екстатичному стані, найбільше йому відповідає образ «лементу». Лемент створює внутрішнє напруження на однойменних картинах норвезького художника едварда Мунка. Цей же стан змушує «кричати» фарби на полотнах пізнього Ван-Гога, В. Кандинского, Д. Поллака, деформує образи, приводить до нарочито на правильним ритмам вірша, порушує закони граматики в поетичному рядку. Вірш стає труднопереводимим:

• Руки-Серпи змітайте ущелини-вулиці-ущелини вгору!
• Голова-Будяк сичить губка-хмара-губка… Місяць-Діра -
• Як гойдається людина людин: про безбережно!
• Жінка повертає на світлі роздерте чрево.
• (Бехер «Пісня проти сучасності», 1918)

Творчість художників-експресіоністів виявилося у фашистській Німеччині під забороною як хворобливе, занепадницьке, нездатне служити політиці нацизму. Тим часом досвід експресіонізму продуктивний для багатьох художників, не говорячи вже про тих, хто випробував безпосередній вплив його програми (Ф. Кафка, И. Бехер, Б. Келлерман, Г. Гессе). У творчості останніх відбилася істотна особливість експресіонізму - мислити філософськими категоріями. Одна з найважливіших тем мистецтва ХХ століття - відчуження як підсумок буржуазної цивілізації, що придушила людини в державі, тема філософська й центральна для світовідчування Кафки, одержала в експресіоністів детальну розробку

Місце дії роману «Три товариші» (1938) - Німеччина 30-х рр.: безробіття, інфляція, самогубства, голодні, бліді тіні перед блискаючими вітринами продовольчих магазинів. На цьому сірому безрадісному тлі розгортається історія трьох товаришів - представників «загубленого покоління», чиї надії вбиті війною, нездатного до опору й боротьби

Отто Кестер, Готфрид Ленц і Роберт Локамп були на фронті, тепер всі троє працюють в авторемонтній майстерні Кестера. Їхнє життя порожнє й безглузда, вони повні ненависті й презирства до миру, їх навколишній, але не менш сильно їхнє переконання, що мир змінити нельзя.

Деякий інтерес до політики випробовує лише Ленц, за що друзі називають його «останнім романтиком». Дорогою ціною платить Ленц за цей інтерес: його вбивають хлопці «у чоботах військового зразка, у нових шкіряних крагах ясно-жовтого відтінку». Ремарк ніде не говорить, що його герой убитий фашистами. І помста його друзів за Ленца - це лише акт особистої помсти, не більше, у ньому немає й сліду соціальної ненависті, свідомості суспільної небезпеки фашизму

Світлою нотою в оповіданні про безрадісне існування друзів звучить оповідання про любов Локампа й Пат, але й ця любов приречена на загибель: Пат невигойно хворий. Заради її порятунку Кестер продає останнє, що в нього залишилося, але все дарма.

Друзі, готові піти один за одного у вогонь і воду, неспроможні що-небудь змінити тому, що вони переконані, що змінити нічого не можна. «А що, властиво, заважає нам жити, Отто?» - ставить запитання Локамп, але на нього не одержує відповіді. Не відповідає на це питання й Ремарк

Інвалід війни, журналіст Джейк Барнс («Фиеста») наділений багатьма особливостями характеру й світовідчування самого автора. Похмурий Білл Хортон, Майкл, елегантна красуня Брет ешли пропалюють життя, віддаючись п’яному вигару в паризьких і іспанських ресторанах, тому що їх постійно гризе тривожне почуття катастрофи й безвихідності. Барнс гаряче любить життя, шумне народне свято - фиеста - залучає його не тільки можливістю забутися, але й своєю барвистістю. Роман «Фиеста (И сходить сонце)» має два епіграфи: слова Гертруди Стайн «Всі ви загублене покоління» і другий - з «екклезиаста»: «Рід проходить, і рід приходить, а земля перебуває вовеки. Сходить сонце, і заходить сонце, і поспішає до місця своєму, де воно сходить. Іде вітер до півдня й переходить до півночі, кружляється, кружляється на ходу своєму, і вертається вітер на круги свої. Всі ріки течуть у море, але море не переповняється; до того місця, звідки ріки течуть, вони вертаються, щоб знову текти». Загальне слово в цих епіграфів - generation: різними словами (рід і покоління) воно передано в російському перекладі , але саме воно в центрі суперечки. Людського життя протипоставлена мудрість природи, доцільність якого не раз підкреслюється на тлі суєти людської. Але в романі надія, що кращі, самі мужні, чесні, живучі по совісті, вистоять і переможуть. Такий Джейк Барнс, американський журналіст, закоханий у Брет ешли. Любов їх приречена, але Барнс не здається, хоча в нього для трагедії більше підстав, чим у кого-небудь із героїв книги, що заливають алкоголем щиросердечну надломленість

Pages: 1 2