Вірш «Я убитий під Ржевом» — один із тих, у яких Твардовський робить спробу осмислити і подвиг звичайного солдата, і обов’язок, і почуття провини перед загиблими. Вірш приголомшує одразу отим «я». «Я убитий під Ржевом». Це настільки щиро й точно, що читач ніби й не помічає метафоричності. Поет, асоціюючи себе з бійцем тієї війни, де ще недавно був і сам, здатен настільки глибоко зрозуміти відчуття солдата, що не міг сказати про це в третій особі. Оце «я» — уособлення і солідарності, і розуміння трагедії, і спроби найбільш емоційно переконливо донести свій біль, свій розпач, своє бажання розповісти про головне. А що ж головне? Кажуть, Ржев — це настільки стародавнє місто, що до війни ще вживали в побуті назви його частин: «князь-Ігора сторона», «князь-Всеволодова сторона». Під цим містом точилися тоді запеклі бої, бо люди розуміли, що саме вони захищають. Сама їхня земля з її давньою історією стояла перед очима, сподіваючись на захист. І тому так природно звучать слова бійця, що загинув, захищаючи її:

Я — ще корни слепые

Ищут корма во тьме.

Я — где с облачком пыли

Ходит рожь на холме.

Він став землею, травою, легким вітерцем над землею, яку так любив, що й життя за неї не пошкодував. У вірші звучить і величний гімн подвигу, і ноти реквієму. Водночас вірш містить посилання на цілком конкретні воєнні події, і часом здається, що точиться бесіда між тими, хто ще вчора ділив фронтові дороги з усіма, і тими, що залишилися після бою. Не випадково спершу мав назву «Заповіт бійця». Саме заповітом звучать слова любові до життя, до своєї землі, до людей:

А своя ли, чужая,

Вся в цветах иль в снегу!

Я вам жить завещаю,

— Что я больше могу?

Твардовський порушує питання про відповідальність кожного, хто вижив у і ці страшній війні, перед загиблими, перед їхньою пам’яттю і висловлює думку, що їхня загибель не марна. Так індивідуальне стає спільним, а подвиг і втрата, смерть і безсмертя поєднуються.