Отже, у питанні про перелом, що відбувається тепер, у настрої російської інтелігенції автори "Віх" погані судді. По-перше, вони змішують цей перелом, набагато більше загальне явище, з гем часткою явищем у домашнім житті російської інтелігенції, героями якого були вони самі. По-друге, по суті, і самі вони як різновид інтелігентів старого типу є страдательним матеріалом, на якому цей перелом безпосередньо відбився. Він відбився, притім, на жаль, так, як відбивається зображення на матовій стінці фотографічного апарата: нагору ногами й у тісній рамці.

Зацікавлені найбільше своєю приватною, а не загальною темою, автори "Віх" і самий предмет свого викриття, росіянку інтелігенцію, обмежують і визначають так, щоб він зручніше підходив для цілей їхньої критики.

Що таке російська інтелігенція? Де той предмет, па якому спрямовані обвинувачення "Віх"? Ми зараз побачимо, що й із цієї сторони предмет критики обраний украй довільно.

Булгаков визнає, що російська інтелігенція є "створення Петрово" (с. 25), але обмовляється при цьому, що справжній "духівник російської інтелігенції - Бєлінський" (30). Гершензоп згодний брати початок інтелігенції від петровськой реформи (78); але при цьому особливо підкреслює, що вже саме джерело був отруєно: "Як народ, так і інтелігенція не може пом’янути її (петровськой реформи) добром". Головним предметом нападів і для цього автора є "останні піввіку" російської інтелігентської думки (80). "Історія нашої публіцистики, починаючи після Бєлінського, суцільний кошмар". Те ж саме розрізнення, але в ще більш різкій формі, зустрічаємо в рр. Бердяєва й Струве. За словами першого, мова йде в "Віхах" "про нашу гурткову інтелігенцію, штучно виділюваної з національного життя (с. 1, див. про це нижче)". М. Бердяєв навіть пропонує видумати для неї особлива назва " ин-до-ллигентщина", "на відміну від інтелігенції в широкому, загальнонаціональному, загальноісторичному змісті цього слова" *. П. Б. Струве, навпроти, погоджується залишити за предметом своїх викритті звичайна назва "інтелігенція", але зате відокремлює своїх овець від козлищ в особливу групу "утвореного класу". Усе, що йому симпатично в історії російської інтелігенції, - все це переміщається в рубрику "утвореного класу", що існував у Росії задовго до інтелігенції (с. 130). Новиков, Радищев, Чаадаєв - це "світочі російського утвореного класу", "Богом упоєні люди" (134). Навпроти, інтелігенція "як політична категорія" з’явилася лише в епоху реформ і остаточно виявила себе в революції 1905-1907 гг. Її "світочі" - Бакунин, духовний родоначальник російської інтелігенції; під його впливом "полевевший" Бєлінський і Чернишевський (ib.). Історія російської інтелігенції в цьому змісті тотожна з історією соціалізму в Росії. "До рецепції соціалізму в Росії російської інтелігенції не існувало, був тільки утворений клас і різні в ньому напрямку" (145). І "інтелігенція" зникне, побічно натякає Струве, з розкладанням соціалізму на Заході.

* Його власне визначення інтелігенції строго аристократично й романтично. "Третій елемент… є нове інтелігентське міщанство", "символ розпаду народного організму", "дивна група людей, далека органічним шарам російського суспільства". Див.: Дух. криза, 61-68

І цими термінологічними вправами, однак, lie обмежуються спроби "Віх" звузити поняття інтелігенції. Франк і Булгаков ідуть ще далі Бердяєва й Струве. Перший зводить інтелігенцію до поняття "народництва", тобто до періоду "з 70-х років до наших днів" (с. 159). Пройшовши через майбутній їй криза, підкоривши своє життя вірі, інтелігенція "взагалі перестане бути такий у старому, російському, звичному змісті слова". Нова інтелігенція, "порвавши із традицією найближчого минулого, може… через 70-е роки подати руку тридцятим і сороковим рокам" (181). І обмеження інтелігенції "народництвом", однак, не задовольняє Булгакова. Усередині звуженого в такий спосіб поняття він знаходить ще більш спеціальний предмет для нападу. Панування інтелігенції знаходить своє реальне втілення в "педократии": у диктатурі чнівський молоді. І цього мало, однак. Разом із Франком Булгаков звалює на відповідальність інтелігенції "свавілля, експроприаторство, масовий терор" ( 44-45). На думку обох, отут "не тільки партійне сусідство, але й духовне споріднення із грабіжниками, корисливими вбивцями, хуліганами й розгнузданими аматорами полової розпусти". Споріднення це "з логічною послідовністю обумовлено самим змістом інтелігентської віри" ( 176-178).

За допомогою таких маніпуляцій з поняттями неважко, звичайно, довести, що в "експроприаторстве" інтелігенція "зайшла в глухий кут", з якого й збираються вивільняти її автори "Віх". Але у своєму полемічному захопленні ці автори забувають, що в "експроприаторства" зовсім інше духовне споріднення, чим "світочі" 70-х років. Вони забувають, що адже ідеї практичного анархізму, щеплені малокультурному середовищу новітніх і молодших послідовників, "численних, менш дисциплінованих і більш первобитно мислячих", власне кажучи, пущені в хід крайніми індивідуалістами нового покоління, більше близького духовно самим авторам "Віх". Ми ще повернемося до цього питання докладніше, але тепер же не можемо не помітити, що проповідь "бешкетувань, як нових ідеалів" становить заслугу наших неоромантиков 90-х років. І Бердяєв міг би згадати, кому належать слова про "божевільну спрагу життя, сильної й могутньої хоча б своїм злом, якщо не добром". Якщо практичний максималізм можна було б, без далеких довідок, виводити з теоретичного, то в пошуках його джерела ми прийшли б не до Михайлівському, що пилали обуренням на "циничеськие мови, яких мир не чув", а… до "вождів" і "світочам" 90-х років *. Тим часом, очевидно, саме цей "тупик" і був тим психологічним моментом, що сповнив панічним жахом людей, занадто близько до нього що підійшли й тепер жагуче закличний росіянин "утворений клас" повернутися "назад" - уже не до Канта, не до Фихте або до Лассалю, - а до Вл. Соловйова й до російських слов’янофілів.

* Бердяєв в "Проблемах ідеалізму", с. 131. Михайлівський. Літер, спогаду. II, 399; срав. "Відгуки", 387, 391 і Останні соч. I, 443.

Справді, саме ця остання риса, саме враження, винесені авторами "Віх" з "поразки революції", становлять те, що повідомляє їхньому збірнику інтерес сучасності. Коли б не це, збірник був би дійсно тільки продовженням старої гурткової полеміки про те, чий індивідуалізм краще, індивідуалізм Бердяєва або індивідуалізм Михайлівського. По суті, рецепти й панацеї "Віх" залишаються, звичайно, тими ж, якими були й до революції. Але нові враження життя змушують авторів "Віх" не просто освіжити ці старі рецепти. Ні, зі збірника видно, що під впливом подій кружок наших "ідеалістів" зробив новий крок у колишньому напрямку. У цьому новому кроці вся суть справи. Саме він і робить із появи збірника свого роду суспільна подія й викликає необхідність публічної оцінки його.

Pages: 1 2 3