На перший погляд може здатися, що мова йде про протест проти "політики", проти першості "установ" і про гарячий заклик повернутися до "внутрішнього життя". Можна думати, що ми маємо справу із кружком людей, яким інтереси "внутрішнього життя", релігії, філософії, естетики, етики так дороги, що вони клопочуть лише про одному: якомога швидше звільнитися від суспільних обов’язків, накладених інтелігентським сектантством. Утома від тільки що пережитого періоду загальної напруги, розчарування в отриманих результатах, оказавшихся настільки не відповідним очікуванням, нарешті, деяка теоретична розгубленість як наслідок прогнозів, що не виправдалися, - все це давало б достатнє психологічне пояснення подібному до настрою. З іншого боку, деякі результати, все-таки добуті - спеціалізація "політики" від інших інтелігентських турбот, - давали б і деяке формальне виправдання бажанню усамітнитися. Дана частина інтелігенції могла б дозволити собі піти всередину й зрадитися, нарешті, спокійній розробці інших культурних благ, що так довго залишалися в зневазі завдяки ненависній "політиці", цьому Молоху, що деспотично диктував свої жорстокі рішення. При такому поясненні наші сецес-сіоністи, мабуть, зволіли б роль Марії, що пізнала, що "єдино є на потребу". Мирно вийшовши для відокремленого споглядання цього єдиного, вони залишили б міщанській Марфі "пещись про мнозем", - потрібному, між іншим, і для їх прекраснодушного времяпрепровождения. Словом, це було б новим закликом до того інтелігентського ськитничеству, про яке ми вище згадували.

Багато хто із читачів, а може бути, і деякі з авторів "Віх" так, очевидно, і зрозуміли завдання цього збірника. У дійсності настрій наших ідеалістів далеко й від резиньяції, і від самозадоволення спогляданням "абсолютних цінностей". Протестуючи проти "тиранії політики", не бажаючи долее залишатися її " ра-беми" (92, 83), вони, однак, прагнуть не піти від її зовсім, а згодом підкорити її собі. Вони "глибоко вірять, що духовна енергія російської інтелігенції" лише "на час піде усередину" (94); але що "близько той час, коли (126)" інтелігенція виступить "оновленої" своїм внутрішнім вихованням і "перетворить нашу суспільну дійсність" (142). Із цим настроєм "Віхи" зовсім не так далекі від "політики", як це може здатися на перший погляд. Їхні висновки й? "поразки революції" мають самий безпосередній політичний зміст. І автори "Віх" зовсім не чекають духовного переродження російської інтелігенції, щоб заздалегідь визначити, як і в чому завдання цього переродження збіжаться з найсучаснішими й черговими завданнями російської політики. Вони обвинувачують себе й інших, зрештою, не в тім, що ини "вийшли на вулицю", забувши про будівництво душі (80). Ні, провина в тім, що, вийшовши на вулицю, вони виявилися "маленькою підпільною сектою" (176), "ізольованої в рідній країні", і тому потерпіли "поразка". Для них безсумнівний зв’язок "поразки" з "ізольованістю", а останньої - з безладдям душі. Почуття ізольованості в деяких з них, як, напр., у Гершензона, доходить до патологічної напруженості. І під впливом саме цього переживання вони ретельно приймаються шукати причини "безсилля" інтелігенції. При більше спокійному настрої, менш зв’язані зі своїм минулим, вони легко знайшли б пояснення в тім, у чому більшість їх знаходить: у причинах соціального й політичного характеру. Але, перейняті своїм індивідуалістичним настроєм, вони знаходять його в причинах моральних. Інтелігенція "винувата" у своїй поразці й повинна "покаятися". Корінна причина її безсилля й нездатності до творчості є її моральне "відщепенство" …від "народу". Ми могли б ськазати, що в такий спосіб інтелігенти нового покоління вертаються ще до однієї інтелігентської особливості 60-х років: до тільки що відкинутому ними поняттю "боргу перед народом", до "народопоклонству" ненавидимого них народництва. Але якщо діагноз хвороби в них той самий, те ліки - інші. На противагу "штучному виділенню з національного життя" - "гурткової інтелігенції", вони шукають "загальнонаціональних" основ для відновлення моральної єдності з народом, зруйнованого старою інтелігенцією. Будь-що-будь вони не хочуть більше залишатися "ізольованими".

Поставлена в такий спосіб завдання відразу виводить нас із кола тої інтелігентської полеміки, з якої ми дотепер мали справу. Тут мова йде вже не про рознос найближчих ворогів з покоління інтелігентських "батьків", не про "відмову від спадщини" шестидесятників для того, щоб "подати руку" ідеалістичним тенденціям тридцятих і сорокових років. Напад на шестидесятників перетворюється в напад на все минуле росіянці інтелігенції. Тому що традиція інтелігентського "відщепенства" сходить, безсумнівно, до часів раніше рецепції соціалізму, раніше "суб’єктивної соціології" Михайлівського, раніше "мислячих реалістів" і навіть раніше Бакунина. Найбільше "об’єктивні" з авторів "Віх", як Булгаков, по суті, відмінно розуміють, що справа йде саме про напад на всю історію російської інтелігенції, про моральне "зобов’язанні" всьому цьому минулому з погляду сьогодення.

Сучасність і гострий політичний характер такої постановки найкраще доводиться тим, що на цьому ґрунті автори "Віх" виступають уже не одні й не вперше. Огляд всьому минулому росіянці інтелігенції викликаний не літературними сперечаннями батьків і дітей, а чисто об’єктивними умовами справжнього крутого перелому в її історії. І огляд цей уже виробляється політичними ворогами російської інтелігенції. З початком нового політичного життя інтелігенція вже по-справжньому, не на сторінках журнальних статей, а в живому житті "вийшла на вулицю" і зустрілася віч-на-віч, впритул, з об’єктом своїх давніх турбот, з народом. Питання про "відщепенство" одержав відразу цілком реальний, цілком конкретний політичний зміст. Тепер це питання про перешкоди, які стоять на шляху взаємного розуміння й спільної діяльності народу і його інтелігенції, у момент, коли їхня взаємодія стала формально можливим і практично необхідним. Це питання про те, як повернутися до того життя, "ськраю" якої "тихенько плазували" російські інтелігенти-відщепенці, по образливому вираженню одного з героїв Горького. У тім або іншому рішенні цього питання, зрозуміло, звільненому від "інтелігентського сектантства" минулих і теперішніх часів, і повинна полягати сутність того перелому в житті інтелігенції, про яке увесь час іде розмова.

Політичне - і притім зовсім певне політичне - значення "Віх" полягає в тім, що вони пропонують вирішити питання про "відщепенство" інтелігенції так, як його, по суті, вирішували старі слов’янофіли. Саме по собі ця пропозиція так ново й сміло з боку інтелігентів, що зрозуміло, чому автори "Віх", роблячи його попутно, не аналізують і не договорюють всіх наслідків своєї пропозиції. Тільки домовлене до кінця, воно могло б виявити всю свою близькість до тих зовсім однорідним пропозиціям, які виходять із рядів крайніх правих політичних партій.

На думку авторів "Віх", російська інтелігенція виявилася відлученої від національного спілкування внаслідок трьох своїх основних властивостей, потрійного "відщепенства". Вона безрелігійна, антигосударственна й космополитична. Щоб зробитися інтелігенцією не в "гуртковому", а "у широкому, загальнонаціональному, загальноісторичному змісті цього слова", вона повинна стати релігійної, державної й національної. Ці вимоги задовольняються тим шляхом внутрішнього поглиблення, на який кличуть автори "Віх". Правда, вони не всі й не сповна задовольняються цим способом. Але з пісні слова не викинеш. Не всяке вище ціле "мистично"; не до всякому можна прилучитися шляхом внутрішнього поглиблення, відкинувши шлях соціальної солідарності. Але прилучитися потрібно саме до цього цілого, уже зазначеному старою, триєдиної слов’янофільською формулою. Чи розуміє під "державністю" - певна форма державності, під релігією - певна форма релігії, під національністю - певний культурний зміст? Припуськати це значило б занадто поспішати з ототожненням проектів "Віх" і пропозицій крайніх правих партій. Проповідуючи релігійність, державність і народності, автори "Віх" тим самим ще не усвояют собі цілком почав самодержавства, православ’я й великоросійського патріотизму. Однак точки дотику є - і досить численні.

Pages: 1 2 3