Тибор Бий народився в сім’ї великого фабриканта. Утворення одержав у Будапешті й за кордоном. Як літератор уперше звернув на себе увага повістю «Лия» (1917). В 1918-1919 гг. примкнув до робочого руху, став членом компартії, брав участь у революційних подіях 1919 р. Після розгрому Радянської республіки емігрував на Захід; протягом 30-х рр. жив те за кордоном (Австрія, Італія, Югославія, Німеччина й т.д.), те на батьківщині

Публікувався в авангардистських виданнях; роман «Подвійний лемент» (1922) несе на собі печатка впливу експресіонізму; п’єси « Дитина-Гігант» (1926; опубл. 1967), «Маленька сім’я, або Що у вас на сніданок?» (1926; опубл. 1969) і ін., а також вірша (збірники «Кінь, пшениця, людина», 1922; «Вони співають і вмирають», 1928) написані в дадаистско-сюрреалістичному ключі. В 30-е рр. освоює реалістичну манеру, збагачуючи її досвідом великих новаторів XX в.: Ф. Кафки, М Пруста, Т.Манна. З 1934 р. працює над головним добутком свого життя - романом «Незакінчена фраза» (опубл. 1947). Після 1945 р. знову вступив у компартію. В 50-х рр. усе більше переймався сумнівами в тім, що комуністична влада здатна забезпечити народу ті сяючі перспективи, обіцянками яких були повні мовлення вождів. Ці його настрої відбилися в повісті «Ники» (1955), оповіданнях (напр., «Любов», опубл. 1963), сатиричних комедіях 50-х рр. Керівництво культурною політикою покритикувало його нові добутки: роман «Відповідь» (1950) і ін. Бий стає активним учасником письменницьких виступів проти режиму Ракоши, які зіграли чималу роль у духовній підготовці революційних подій 1956 р. В 1957 р. письменник був засуджений на 9 років в’язниці; в 1960 р. амністований

У в’язниці написав роман-параболу «Г-н Г. А. у гір. X» (опубл. 1964). 70-е рр.- період високої творчої активності; Бий створює добутку алегоричного плану («Предающий анафемі», 1965; «Одноухий», 1975), ліричні мемуари («Вироку не буде», 1968), філософську повість («Уявлюваний репортаж про один американський поп-фестиваль», 1971). Лірична повість «Милий бо-пер..!» (1973) містить мотиви прощання з усім прекрасним і добрим, що було в житті. Нарешті, кілька книг щоденниково-публіцистичних заміток і міркувань («Нашарування днів», 1972; «Нові нашарування днів», 1975 і 1978) підбивають підсумок багатого творчого життя Т. Бий

Незакінчена фраза (роман одночасно ліричний, соціальний і філософський. У ньому дана широка панорама життя угорського суспільства 30-х рр. XX в., представлені чи не всі шари міського населення, від верхніх «десяти тисяч» до задавлених убогістю й безправ’ям робітників і їх сімей

Між цими ворожими один одному таборами метається, не знаходячи собі місця, син фабриканта Лёринц Парцен-Надь: шляхетність душі й моральних переконань тягнуть його до «принижені й ображеним», узи крові, виховання, звички - до вищого шару. Ставши випадковим свідком злочину (світський хлюст убиває робітника), Леринц намагається полегшити доля сім’ї вбитого; він навіть переселяється в населений біднотою будинок, де той жив, потім намагається завоювати прихильність Петера, братишки загиблого, і поселяє його в себе. Леринц терпить повний крах: робітники, немов почуваючи протиприродність його поводження, відкидають його. Правда, цей епізод у житті Леринца дає йому можливість випробувати більшу любов: він знайомиться й зближається з еви Краус, танцівницею й революціонеркою. Зрештою еви теж відштовхує його: її душу, її розум занадто заповнені класовими забобонами, Леринц для неї - не просто не пари, він як би й не цілком людина. І все-таки, нехай з іншим чоловіком (теж з «чужого» класу), еви дано довідатися теперішню любов, що не визнає класових бар’єрів

А Лёринц, кинувши свої спроби «опрощення», живе своєю, а не запозиченим життям: адже людиною можна залишатися в будь-якому соціальному прошарку, щиросердечна, духовна суть не залежить від майнового й соціального стану. Бий, як показує його роман, задовго до свого розчарування в соціалістичній доктрині інтуїтивно, як це часто буває з більшими художниками, усвідомив пріоритет людського над класовим, котре в найкращому разі обмежує людське, у гіршому - знищує його.