Роздивляючися лiтературну фiзiономiю Лесi Українки, ми бачимо, що вона тiльки що закiнчила першу добу свого розвою, її талант тiльки що отрясся з повивачiв тої несамостiйностi, що путає кожного поета при перших його кроках. Вiн тiльки що уперше широко i смiло розмахнув крилами до власного лету, тiльки що показав себе в повнiй силi i показав нам, чого ми можемо ждати в будущинi вiд сеї писательки. Здається, в такiм разi критиковi найлiпше б було пiдождати, поки той талант пройде бiльший шмат дороги, зазначить себе яркiше, зачеркне, що так скажемо, свою власну лiнiю на нашiй лiтературнiй нивi.

Певна рiч, ми дуже радо пiдождали б зi своєю студiєю, якби знали, що доля позволить сьому талантовi промiрити все те поле, яке вiн зазначив собi. Та, на лихо, умови нашої лiтературної працi такi важкi, а особистi вiдносини авторки зложилися так сумно, що ми ледве чи дiждемося вiд Лесi Українки всього того, що вона могла б дати нашому письменству. Розумiється, ми гаряче бажаємо, щоб вона дала якнайбiльше; кожний новий твiр, який в останнiх часах виходить з-пiд її пера, збагачує наше письменство новою перлиною. Та, на горе, останнi її твори, се такий голосний та страшний стогiн примученої душi, якого не чулося у нас ще вiд часу киргизьких думок Шевченкових1. Сей стогiн тим страшнiший, що вiн не пливе з якогось песимiстичного свiтогляду, не є доктриною, а тiльки є виразом безмiрно болючих обставин, серед яких живе авторка i серед яких знаходиться українське слово та всяка вiльна, гуманна думка в Росiї. Такий стан для iсторика - одна хвилина, переходова доба, але для людини, обдарованої гарячим чуттям i палкою фантазiєю, вiн страшенно небезпечний. В такiм подвiйно безрадiснiм станi не раз дуже сильнi, навiть генiальнi натури ламаються i падуть. Критика може тут не раз зробити добре дiло: пiддержати писателя, загрiти його, впевняючи, що його важких ридань не зрозумiли хибно i що його слово збудило в серцях власне таку луну, якої вiн бажав собi. Ми бажали б, щоб i наша студiйка про дотеперiшню поетичну дiяльнiсть Лесi Українки була не тiльки iнтерпретацiєю її таланту для ширшої громади, але також словом щирого признання i заохоти для авторки, пiддержкою на її важкому шляху. I_

Нема нiчого цiкавiшого для критика, як слiдити крок за кроком розвiй автора, прислухуючися, як в його словi звiльна мiцнiють, доходять до переваги, а далi до повного, гармонiйного панування тони, властивi його талантовi. Бувають автори, у котрих такий дослiд неможливий; вони почали писати вже дозрiлими людьми i вiдразу виявили вповнi свою лiтературну фiзiономiю. Бувають iншi, також талановитi люди, у котрих розвiй не йде мов по ступнях угору, а якимись зигзагами: раз, два рази такому авторовi удасться написати щось добре i гарне, а перед тим i по тiм тягнуться довгi облоги, вкритi пустоцвiтом. Бувають, вкiнцi, й такi таланти, що спочатку своєї карєри блиснуть, мов метеор, а вся дальша їх дiяльнiсть, то повiльне догасання, не раз повне диму i чаду. Леся Українка належить до тих талантiв, що виробляються звiльна, що важкою, iнтенсивною працею доходять до панування над формою i змiстом, над мовою й iдеями. Десятилiття, що пройшло вiд опублiкування її перших творiв, позволяе нам слiдити той розвiй вiд перших, майже дитячих поривiв аж до повного майстерства, вiд дитинячо-примiтивних форм до блискучих i вповнi гармонiйних, вiд дитинячої iмпресiонiстики до широкої iдейностi i могутнього пристрасного огню. I коли ми рiвночасно будемо тямити про важкi обставини, серед яких вiдбувався той розвiй i до крайностi сумний стан того суспiльного i духовного грунту, на якiм виростає наша писателька, то сам факт її постiйного розвою i то власне такого_ розвою будемо вважати доказом незвичайної сили її таланту i при тiм одною з найцiкавiших появ нашої нової лiтератури. Скiльки ж то молодих писательських сил на Українi в тих 10 лiтах заблисло i пропало, скiльки їх зламалося або зiйшло на такi стежки, що не приносять великої честi Українi!

Видана в 1893 роцi збiрка вiршiв Лесi Українки п. з. "На крилах пiсень" мiстить у собi все те, що до того часу понаписувала наша авторка. Вона не лишила на боцi тих перших проб свого пера, що були написанi ще перед 1887 роком i виглядають мов примiтивно звiршованi дитячi враження:

На зеленому горбочку,

У вишневому садочку,

Притулилася хатинка,

Мов маленькая дитинка

Стиха вийшла виглядати

Чи не вийде її мати.

I до бiлої хатинки,

Немов мати до дитинки,

Вийшло сонце, засвiтило,

I хатинку звеселило.

В тiм самiм дитинячо-наївнiм тонi держаться вiршики "Лiто краснеє минуло", "Мамо, iде вже зима", "Тiшся, дитино, поки ще маленька". Є тут, звичайно, одна якась, хоч не нова та досить поетична обсервацiйка, але визискання її, писательська технiка, мова - ще зовсiм примiтивнi та конвенцiональнi2. Гострий критик, що признає тiльки викiнченим i вповнi характерним творам право iснування, мусив би протестувати проти помiшування тих паперових квiток у букетi; iсторик лiтератури вдячний за се авторцi, бо вони позволяють йому бачити той скромний початок, з якого вийшла вона.

Наскрiзь конвенцiональна, не в народному стилi, як сказано в титулi, а в старому романтичному шаблонi зложена є поемка "Русалка", що була первiсне надрукована в жiночому альманаху "Перший вiнок"3. Козак любить дiвчину Ксеню i хоче з нею одружитися, але пiд осiнь забуває про неї i жениться з iншою. Молода просить Ксеню за дружку, але Ксеня, замiсть на весiлля, iде до рiчки i топиться. Вона зробилася русалкою, але i в водi не втопила свого горя. Ночами вона приманює до себе козака; сей зачинає тужити i сохнути, аж коли раз хотiв зблизитися до любої русалки, вискакують iншi русалки i залоскотують його на смерть. Поема кiнчиться плачем русалки над трупом бувшого її коханця. Слабенький вiдгомiн Шевченкiвських балад без їх широкої мелодiї, без того твердого пiдкладу життєвої обсервацiї i соцiальних контрастiв, що надає тим романтичним баладам вагу i принаду вiчно живих творiв. У Лесинiй "Русалцi" подiї не мотивованi, соцiальних контрастiв нема, психологiчнi конфлiкти ледве натякненi невмiлою, ще дитячою рукою. Та є в тiй поемцi один уступ, де чути якiсь новi, нешаблоновi, хоч дуже ще несмiлi тони; се пiсня русалки (стор. 100-101), котрою вона приваблює до себе козака:

Любий козаче, чого ти ходиш

Смутний по темному гаю?

Слухай, козаче, пiсню русалки!

Тож я для тебе спiваю.

Вона пригадує йому себе, що його щиро кохала.

Як не забув ти, ходи до мене,

Я твоя першая мила!

Зраду забуду, любити буду

Тебе, як перше любила.

В мене палати кращi од царських

Iз дорогого кришталю,

В мене вiночок з чистого злота,

З перлiв дрiбних i коралю.

Хоч i тут ще нема нiякого особливого майстерства, та все ж таки в тiй пiсеньцi видно перший розмах крил свiжого лiричного таланту.

Наскрiзь конвенцiональна i несамостiйна є й друга поемка, помiчена 1888 роком - "Самсон". В половинi 80-х рокiв у росiйському письменствi зайшла була мода на переспiвування бiблiйних тем. Вiдгуком тої моди був також дуже слабий вiрш Олени Пчiлки "Дебора", написаний 1887 р. i надрукований в "Першому вiнку". За прикладом матерi взялася й Леся вiршувати бiблiйне оповiдання про Самсона. Порiвняння тих двох творiв мiж собою i з бiблiйними первовзорами було би дуже цiкаве. Обi нашi авторки поводяться з бiблiйним текстом дуже вiльно, а властиво мовби й зовсiм не дивляться на нього, а беруть тiльки деякi мотиви, обскубанi з тих мiцних паросткiв, що вяжуть їх iз старожидiвським життям i дають їм безсмертну силу. Пчiлчина Дебора - се якась тiнь, а не жива людина; Лесин Самсон - се шаблоновий вояка i патрiот з чудесною силою, а зовсiм не той напiвгумористичний, а напiвтрагiчний герой, змальований у книзi Судiїв4. I в оповiданнi про Дебору, i в оповiданнi про Самсона бiблiйнi первовзори безмiрно поетичнiшi i живiшi вiд того, що з них зробили нашi авторки. Леся, нпр., силкується поглибити бiблiйне оповiдання, аналiзуючи психологiю Самсона i Далiли, але сей аналiз вiдбирає оповiданню його героїчний характер. Самсон вертає з бою, в котрiм вiн поборов фiлiстимлян; його вiтають "квiтками та вiнками", мов римського трiумфатора; серед iнших жiнок йому назустрiч iде й його жiнка Далiла, котру вiн силою взяв iз краю фiлiстимлян. Вона хвалить Єгову за побiду свого мужа, а на його питання, чи їй не жаль рiдного люду, вона вiдповiдає:

Чужа для мене мого люду доля,

Твої для мене стали рiднi люде,

Твоя, Самсоне, лиш єдина воля

Для мене завжди наймилiша буде,

Для тебе вiдцуралась я родини.

Pages: 1 2 3

Збережи - » Iван Франко - ЛЕСЯ УКРАЇНКА . З'явився готовий твір.