Серед зелені вишневого садочка стоїть біла хата. Вона здається мені такою ж старою та мудрою, як і моя прабабуся, до якої ми з мамою приїжджали погостювати цього літа. …Перша зустріч із нею була схожа на казку. Після автобусного пилу й духоти ми нарешті увійшли до старенького чистого двору — і раптом очі засліпило білим світлом. Під яскравою блакиттю неба, наче стрічкою, опоясана біля землі чорнобривцями та майорами, стояла невелика хатинка. Її білі стіни зраділо усміхалися до нас і запрошували швидше зайти у гості. «Отут народилася твоя бабуся, і я тут кожного літа відпочивала. Тепер і ти відчуєш, як тут добре», — промовила мама, коли ми переступали стертий поріг. Вже через кілька хвилин я була буквально закохана у цю біленьку хату, яка стала одним із символів України. Усередині вона теж була біла, а по цих білих стінах біля дверей та печі розквітали такі ж самі квіти, тільки намальовані: чорнобривці, майори, айстри. Ці квіти були вишиті й на численних рушниках, що прикрашали стіни хати. Вони були з любов’ю розвішані на образах, рамах із старими фотокартками і на портреті Т. Г. Шевченка. Під іконами біля довгої дерев’яної лави стояв стіл, а на ньому (теж прикрита рушником) — паляниця. Старенька прабабуся бережно пригорнула мене до себе. І такою ніжністю і чимось рідним-рідним огорнуло мене, що раптом підкотили сльози! І враз у цій хаті все стало моїм, споконвічно рідним: і вариста піч у внутрішньому куті, і скриня збоку стола, і дивний дерев’яний настил на стовпчиках (виявилося, що він називається полом). Я здивовано і ніжно торкалася цих речей, і вони радісно віталися зі мною, обіцяючи розкрити родинні перекази і таємниці. Бо ця біленька хата назавжди стала серцем багатьох поколінь нашого численного роду. Ось тоді я вперше усвідомила, що біла хата — це чиста совість України, яка нічим не заплямувалась у віках і подіях.