Гуманізм… Зараз, на початку нового століття, століття машин і швидкостей, ми знову вертаємося до цієї теми. Чи будемо задавлені сверхпрактичностью, або ж людське в нас переможе цю сховану жорстокість? Достоєвський уважав, що «краса врятує мир». Я вважаю, що саме краса людської душі врятує нас. А поки питання гуманізму й милосердя будуть висіти над нами дамокловым мечем і чекати свого рішення. Милосердя…

Якщо заглянути в словник В. И. Даля, то можна прочитати наступне визначення: «Сердцеболие, співчуття, любов на ділі, готовність робити добро всякому, жалісливість, мягкосердечность». Безперечно, у вихованні милосердя немає надежней союзника, чим художня література. Саме вона має ту необхідну здатність проникати в розум людини, зачіпати струни його душі

Перебуваючи один на один з Алл С о ч. Р У книгою, людина до кінця відверта й чесний перед собою, і тоді живлюща волога падає в благодатний ґрунт. Проблему милосердя у вітчизняній прозі зачіпали ще російські класики. Це й А. С. Пушкін, що призиває «милість до занепалих», і А. П. Чехов, що нехтував самовдоволене щастя міщанина: «Треба, щоб за дверима кожної задоволеної, щасливого людини стояв хто-небудь із молоточком і постійно нагадував би стукотом, що є нещасні, що, як би він не був щасливий, життя рано або пізно покаже йому свої пазурі, струсить лихо… і його ніхто не побачить і не почує, як тепер він не бачить і не чує інших…

» Не залишили цю тему й сучасних письменників: Валентин Распутін, Володимир Железников, Борис Єкимов… На частку героя оповідання В. Распутіна «Уроки французького» випали суворі випробування. У важкий післявоєнний час приїхав він із села в місто, щоб учитися в середній школі. «Ніколи раніше навіть на день я не відлучався із сім’ї й, звичайно, не був готовий до того, щоб жити серед чужих людей

Так мені було погано, так гірко й осоружне! - гірше всякої хвороби!» До лих самотньої людини додався й голод. Убогі припаси, які надіслала старшому синові мати, відриваючи від інших своїх дітей останній шматок, хтось крав

И хлопчик гинув. Гинув не тільки фізично, але й духовно. Разом з його тілом гинула віра в добро. Але, на щастя, у самі важкі мінути з’явився поруч із хлопчиськом людин, що простягнув хлопцеві руку допомоги. Учителька французької мови стала запрошувати підлітка до себе в будинок на додаткові уроки, а після уроків грати з ним в «пристінок» на гроші

Переконавшись, що гордий хлопчисько не прийме відкритої допомоги, учителька пішла на цю маленьку хитрість. «Звичайно, приймаючи гроші від Лідії Михайлівни, я почував себе ніяково, але щораз заспокоювався тим, що це чесний виграш». Але у світі немає нічого ідеального

«Знати б нам, чим все це скінчиться»,- говорить автор». «Цей злочин. Розтління

Спокушання», - задихаючись від гніву, говорить директор. У припливі педагогічної люті він не може за азартною грою побачити, що, що відбувається в будинку Лідії Михайлівни - не просто уроки, а уроки милосердя, уроки віри в добро. Оповідання В. Распутіна змушує мене задуматися про справжню й мниму людяність, про нерушимий зв’язок між творящим добро й тим, хто його приймає

Нехай учителька виїхала, але вона незримо продовжувала залишатися поруч із хлопцем, зайнявши в його житті таке ж місце, як і мати, ставши суддею всіх його подальших учинків. Через роки Лідія Михайлівна, як пише автор, не згадає, як вона посилала йому поштою макарони. В. Распутін запитує в себе: «Чому?» І сам же відповідає: «Але, помізкувавши, я зрозумів, що дивного отут, по суті, немає нічого: щире добро з боку того, хто творить його, має меншу пам’ять, чим з боку того, хто його приймає. Так і повинне бути…

И якщо, пішовши від людини, добро вертається до нього через багато років зовсім з іншого боку, виходить, воно обійшло людей, і тем ширше коло його дії». Відгомони різних перекосів у житті нашого суспільства торкнулися й нашого часу. Попрання законів милосердя привело до того, що вони знецінилися. Про те, як страшно відбився цей, процес через багато років на молодому поколінні 80-х років, розповів у повісті «Опудало» Володимир Залізняків

Колись я прочитав уривки з її в журналі «Піонер». Вони називалися « Усього-Те Кілька днів…» Але тоді я був ще занадто малий, щоб до кінця зрозуміти письменника, і тільки зараз я відкрив для себе нові грані цього добутку. У повісті Железникова, як і у В. Распутіна, є слабка істота, нескладна, із чудностями дівчинка Льону

Дуже швидко вона стає жертвою бездушшя своїх однокласників. Одні з них не відають, що творять, інші знають, що Лена не винувата (навіть її друг), але воліють мовчати про це. І як же жорстоко звучать уїдливі докори жертві в Железникова: «Нам такі не потрібні! Ло-про-Про!» - кричать в особу Лені її однокласники. Залишається тільки задуматися, звідки в їх ще юних серцях така звірина злість, звідки така пристрасть до катівства ближнього?

Дослідження джерел жорстокості, що проводить В. Железников, перетворюється в дослідження негативних сторін життя нашого суспільства. І раптом починаєш розуміти, що не можна обвинувачувати в жорстокості тільки однокласників Лени. Це провина й дорослих. Виродливі явища нашого життя проявляються у вчинках героїв книги

«Він ішов по землі, видаючи крики захвату, залишаючи після себе лементи обурених жертв», - так сказано про Рубель по кличці Шкуродер. Він ловить і здає на шкуродерню собак, розстрілює консервними банками кішок і собак, підпалює старий дуб. Але хіба не так само, з переможними рапортами, крокують інші дорослі «підкорювачі природи», опоганюючи всі навколо, не чуючи, як стогне земля під їхніми ногами. «Кожний повинен одержати по заслугах», - з таким гаслом живе Залізна Кнопка. Це вона так методично вишукує серед хлопців зрадника, а потім так само методично домагається виконання покарання, не розбираючись у ступені провини Льони

А хіба не так надходять інші дорослі? Повість кінчається від’їздом Лени з міста, від’їздом, схожим на втечу. Але В. Железников дає мучителям Лени можливість в останній момент прозріти й зрозуміти, хто вигнаний ними. Разом з Леною зникли в класі доброта, Довірливість, жаль, любов. Нехай пізно, але приходить до хлопцям свідомість того, що не можна жити по звіриних законах

«Туга, така розпачлива туга за людською чистотою, по безкорисливій хоробрості й шляхетності усе сильніше захопила їхні серця й вимагала виходу». Про необхідність відродження милосердя говорить і Борис Єкимов, що яскраво заявив про себе в літературі 80-х років. Він веде своє оповідання про донську землю, козачі хутори, де раніше кипіло життя, а тепер доживають своє століття баби

Дуже барвисті в його добутках картини природи. Але в той же час не залишає письменник проблему пияцтва, наруги над природою й, саме головне, притерпелости людей до всіх цих явищ. Реве голодна худобина, зігнана із чотирьох колгоспів в укрупнений телятник. « А-А…Телки, - відмахується керуючий в оповіданні «Тарасов».

- Район придумав цю дурість, нехай у нього голова й болить». Читаючи ці рядки, думаєш: «А чи може людина, що так жорстоко ставиться до худобини, бути до кінця добрим до людей?» В оповіданнях Б. Єкимова описуються й випадки, де байдужність проявляється й у відношенні до людей, особливо старим і бабам. Майже щовечора бродить по сусідах баба Мотя й просить: «Посидите із мною Христа заради, а то я боюся

Моїх немає й ні». Спочатку з бабою Мотей сиділи, але незабаром це всім набридло. «Скільки людей, а комусь посидіти з бабою», - горестно зітхає баба Мотя. Але недарма збірник оповідань В. Бкимова зветься «Живаючи душу». Тут, як і в Распутіна, письменник розповідає про людей, що творять милосердя. Вони повертають старим так необхідне їм тепло, зціляють їх своєю добротою

И в ролі цілителів виступають не тільки дорослі, як в оповіданні «Як розповісти…», але й діти, як в оповіданні «Комусь посидіти з бабою». Мені хочеться вірити, що наше покоління зможе відновити потоптані закони милосердя, зробити їх головними. І в цьому завжди надійним помічником буде книга, що висвітлює й освячує цей довгий шлях до світлого майбутнього. Книга вчить робити добро так, щоб воно стало невідривним від життя людини, стало звичайним

Я сподіваюся, що цей день прийде

Збережи - » Возлюби ближнього. Тема милосердя в сучасній прозі . З'явився готовий твір.