Однієї із центральних у творчості Тютчева стала тема любові. Тютчев - поет піднесеної любові, він розкриває її як почуття, що несе людині й радість, і страждання, «і блаженство, і безнадійність». З особливою драматичністю тема любові й страсті розкривається в циклі віршів, присвячених Е. А. Денисьевой («ПРО, як убийственно ми любимо…», «Я очі знав, - про, ці очі!..», «Остання любов», «Є й у моєму страждальницькому застої…» і ін.).

Вірша даного циклу драматичні по фабулі, по характері мовної композиції. Часто вони являють собою схований діалог двох співрозмовників, причому один з них є присутнім як би мовчачи: ПРО, не тривож мене укорой справедливої! Повір, з нас із двох завидней частина твоя; Ти любиш искренно й полум’яно, а я - Я на тебе дивлюся з досадою ревнивої… У цілому ці вірші перейняті мучителнной тугою, розпачем, спогадами про колишнє щастя:

ПРО, як убийственно ми любимо,

Як у буйній сліпоті страстей

Ми те всього вірніше губимо,

Що серцю нашому милею!

Любов у Тютчева схожа на мир природи своєю височиною, відчуженістю від побуту. Часто ці теми переплітаються. Так, наприклад, ніч є для поета часом любовного одкровення, коли розкривається глибина почуттів. Любов стає особливо духовною:

У юрбі людей, у нескромному шумі дня

Часом мій погляд, движенья, почуття, мовлення

Твоєї не сміють радуватися зустрічі - Душу моя!

Про не вини мене!..

Дивися, як удень туманисто-бело

Ледве світиться в небі місяць светозарний,

Наступить ніч - і в чисте скло

Увіллє єлей, запашний і бурштиновий!

У творчості Тютчева переважає розуміння любові як символу людського існування взагалі. Це «блаженне-фатальне» почуття, що жадає від людини повної віддачі щиросердечних сил. Вірші Тютчева про любов носять психологічний і філософський характер, про що, зокрема, писав В. Гиппиус: «Тютчев піднімає любовну лірику на ту ж висоту узагальнення, на яку була піднята його лірика природи».