Автор нагадує, що прагнув наслідувати нескладної, але гаданій логічній формі сновидіння. Часу й простору не існує, чіпляючись за крихітну основу реальності, уява пряде свою пряжу. Герої розщеплюються, випаровуються, ущільнюються, зливаються воєдино. Вище всього - свідомість сновидца.

У пролозі Дочка Индри спускається на хмарі на Землю. Индра посилає неї довідатися, чи дійсно доля людей так важка. Дочка Индри почуває, як пагубне повітря внизу: це суміш диму й води. Индра призиває її здійснитися мужності й перенести це випробування

Дочка й Скляр підходять до замку, що росте прямо із землі. Його дах увінчаний бутоном, що, на думку Дочки, от-от розпуститься. Дочка думає, що в замку нудиться в’язень, і хоче звільнити його. Увійшовши в замок, вона звільняє Офіцера, що бачить у ній втілення краси й готовий страждати, аби тільки йому бачити її. Офіцер і Дочка заглядають за ширму-перегородку й бачать хвору Матір, що говорить Офіцерові, що Дочка - Агнес, дитя Индри. Перед смертю Мати просить Офіцера ніколи не суперечити

Богу й не вважати себе скривдженим життям. Мати хоче дати служниці мантилью, що їй подарував Батько: служниці не в чому піти на крестини, а Мати так хвора, що однаково нікуди не ходить. Батько ображається, і Мати засмучується: неможливо зробити добро одній людині, не заподіявши зло іншому. Дочки шкода людей. Офіцер з Дочкою бачать Воротарку в шалі, що в’яже гачком зоряне покривало, очікуючи нареченого, що покинув її тридцять років тому, коли вона була балериною в театрі. Дочка просить Воротарку позичити їй шаль і дозволити посидіти на її місці й подивитися на дітей людських. Дочка бачить, як ридає акторка, що не одержала ангажемент. Воротарка показує їй, як виглядає щаслива людина: Офіцер з букетом чекає свою кохану - Вікторію, що обіцяла йому свою руку й серце. Він уже сім років доглядає за нею й от зараз чекає, щоб вона спустилася вниз, але вона все не йде. Наступає вечір, троянди зав’янули, але Вікторія не прийшла. Офіцер посивів, наступила осінь, але він всі так само чекає кохану. Офіцер намагається з’ясувати, що перебуває за закритими дверима, але ніхто не знає. Він посилає за ковалем, щоб неї відкрити, але замість коваля приходить Скляр. Як тільки Скляр підходить до дверям, з’являється Поліцейський і ім’ям закону забороняє неї відкривати. Офіцер не здається й вирішує звернутися до Адвоката. Адвокат скаржиться, що ніколи не бачить щасливих людей: усі приходять до нього, щоб вилити злість, заздрість, підозри. Дочка жалує людей. Адвокат сподівається одержати ступінь доктора юриспруденції й лавровий вінок, але йому відмовляють. Дочка, бачачи його страждання й прагнення відновити справедливість, покладає йому на голову терновий вінець. Дочка запитує Адвоката, є чи у світі радості? Він відповідає, що сама сладостная й сама гірка радість - любов. Дочка хоче випробувати її й стає дружиною Адвоката, незважаючи на те що він бідний: якщо вони впадуть духом, з’явиться дитина й подарує имутешение.

Кристин заклеює вікна в будинку. Дочка скаржиться, що їй дуже задушливо. Адвокат заперечує, що, якщо не заклеїти вікна, тепло піде й вони змерзнуть. Дитина своїм плачем розполохує клієнтів. Добре б зняти квартиру побільше, але немає грошей. Дочка не звикла жити в бруді, але ні їй, ні Адвокатові мити підлога не під силу, а Кристин зайнята заклеюванням вікон. Адвокат зауважує, що багато хто живуть ще гірше. Довідавшись, що Дочка розвела вогонь його газетою, Адвокат сварить її за безалаберность. Хоча вони не ладять, їм доводиться терпіти один одного заради дитини. Дочка жалує людей. Кристин продовжує заклеювати щілини в будинку. Адвокат виходить, зштовхнувшись у дверях з Офіцером, що прийшов кликати Дочку із собою в Бухту Краси. Але замість Бухти Краси Офіцер і Дочка попадають у Протоку Сорому. Начальник карантину запитує Офіцера, чи вдалося відкрити двері. Офіцер відповідає, що ні, тому що судовий розгляд ще не закінчений. Начальник карантину звертає увагу Дочки на Поета, що йде приймати грязьову ванну: він увесь час витає у вищих сферах, тому нудьгує по бруду. Удалині видний білий вітрильник, що пливе в Бухту Краси. У керма сидять обійнявшись Він і Вона. Офіцер змушує їх повернути в Протоку Сорому. Він і Вона сходять на берег, сумні й присоромлені. Вони не розуміють, за що вони сюди потрапили, але Начальник карантину пояснює їм, що не обов’язково робити що-небудь дурне, щоб викликати на себе дрібні неприємності. Тепер їм має бути пробути тут сорок днів. Дочка жалує людей

У Бухті Краси панують веселощі, усі танцюють. Тільки Эдит сидить на відстані й сумує: вона негарна собою і її ніхто не запрошує танцюватися

Учитель перевіряє знання Офіцера, але той ніяк не може відповісти, скільки буде двічі два. Хоча Офіцерові присудили докторський ступінь, він повинен залишатися в школі, поки не дозріє. Офіцер розуміє й сам, що ще не дозрів. Він запитує Вчителя, що такий час. Учитель відповідає, що час є те, що біжить, поки він говорить. Один з учнів встає й тікає, поки Вчитель говорить, виходить, він і є час? Учитель уважає, що це зовсім правильно за законами логіки, хоча й безумно.

Офіцер показує Дочки людини, якому всі заздрять, тому що він сама багата людина в цих місцях. Але він теж нарікає: він сліпнув і не бачить навіть свого сина, який прийшов проводити. Сліпий міркує про те, що життя складається із зустрічей і розставань: він зустрів жінку, матір свого сина, але вона його покинула. У нього залишився син, але тепер і він його залишає. Дочка утішає Сліпого, говорячи, що його син повернеться

Адвокат говорить Дочки, що тепер вона майже все бачила, крім найжахливішого. Найжахливіше - це вічне повторення й повернення. Він призиває Дочку повернутися до своїх обов’язків. Обов’язки - це все, що вона не хоче, але повинна робити. Дочка запитує, чи не існує приємних обов’язків? Адвокат пояснює, що обов’язки стають приємними, коли виконані. Дочка розуміє, що обов’язку - це все, що неприємно, і хоче довідатися, що ж тоді приємне. Адвокат пояснює їй, що приємне - це гріх, але гріх карний, і після приємно проведеного дня або вечора людин мучається каяттями совісті. Дочка зітхає: нелегко бути людиною. Вона хоче назад на небеса, але колись необхідно відкрити двері й довідатися таємницю. Адвокат говорить, що їй прийде повернутися в колишню колію, пройти весь шлях назад і пережити заново весь кошмарний процес повторення, відтворення, переспіви, повтори… Дочка готова, але спочатку вона хоче вийти в пустельний край, щоб знайти себе. Вона чує голосні стогони бідолах із Протоки Сорому й хоче звільнити їх. Адвокат розповідає, що один раз з’явився визволитель, але праведники розіпнули його на хресті. Дочка попадає на берег Середземного моря. Вона думає, що це рай, але бачить двох вуглярів, які возять вугілля в страшну жару й не мають права не викупатися, не зірвати з дерева апельсин. ВУГЛЯРІ пояснюють їй, що каждий людина хоч один раз зробив дурний учинок, але одні минулого покарані й тепер у поті чола возять вугілля цілими днями, а інші не були покарані й сидять у казино й уплітають обід з восьми блюд. Дочка дивується, що люди нічого не роблять, щоб полегшити своє положення. Адвокат говорить, що ті, хто намагається щось почати, попадають або у в’язницю, або в божевільний будинок. Місце, що здалося Дочки раєм, на ділі виявляється сьогоденням пеклом

Дочка приводить Поета на край світла в печеру, що називають ВУХОМ Индри, тому що тут небесний володар слухає жадоби смертних. Дочка розповідає Поетові, про що стогне вітер, про що співають хвилі. Поет знаходить уламки кораблів, у тому числі й того, котрий відплив з Бухти Краси. Дочки здається, що й Бухта Краси, і Протока Сорому, і «зростаючий замок», і Офіцер їй приснилися. Поет говорить, що він склав все це. Поезія - не дійсність, а більше, ніж дійсність, не сон, а сон наяву. Дочка почуває, що занадто довго пробула внизу, на землі, думці її вже не можуть злетіти. Вона просить допомоги у свого Небесного батька. Поет просить Дочку Индри передати Володареві миру прохання людства, складене мрійником. Він вручає Дочки світок зі своєю поемою. Поет зауважує вдалині в рифів корабель. Його команда молить про допомогу, але, побачивши Рятівника, моряки в страху стрибають за борт. Дочка не впевнена, що перед ними дійсно корабель, їй здається, що це двоповерховий будинок, а поруч із ним - телефонна вежа, що доходить до хмар. Поет бачить засніжене пустище, навчальний плац, по якому марширує взвод солдатів. На пустище, закриваючи сонце, опускається хмара. Все зникає. Волога хмари погасила вогонь сонця. Сонячне світло створило тінь вежі, а тінь хмари задушила тінь вежі

Pages: 1 2