В оповіданні “Костьол у Новограді” Лютов відправляється з доповіддю до військкома, що живе в будинку ксьондза, п’є ром з помічником ксьондза Ромуальдом, потім відправляється розшукувати військкома й знаходить його в підземелля костьолу: разом з іншими конармейцами вони виявляють у вівтарі гроші й коштовності. Ікони в Новограді-Волинському (”Тат Аполек”) явно нагадують Лютову знайомих городян; він розмовляє з художником Аполеком. В оповіданні “Лист” Лютов записує під диктування Курей-Дюкова його лист до матері. Б оповіданні “Сонце Італії” читає уривок листа, написаного його сусідом по квартирі Сидоровым до жінки по ім’ю Вікторія. У Житомирі (”Гедали”), під впливом спогадів дитинства, Лютов у суботу шукає “першої зірки”, а потім розмовляє із крамарем-філософом Гедали, переконуючи його (і себе), що зло припустиме як засіб до добра, що революція неможлива без насильства, а Інтернаціонал “їдять із порохом і приправляють кращою кров’ю”.

В оповіданнях “Рабби” і “Син Рабби” Лютов зустрічається з Іллею Брацлавским - сином житомирського рабина. В оповіданні “Вчення про тачанку” Лютов одержує під командування повозочного Грищука й стає власником тачанки, переставши бути “хлопцем серед козаків”. Під час бою під Бродами Лютов не може знайти в собі сили застрелити смертельно пораненого телефоніста Долгушова на його прохання (”Смерть Діл-Гушова”); це робить Афонька Виду, після чого намагається застрелити самого Л.: зіштовхуються два подання про гуманність; утішаючи Лютова, повозочный Грищук пригощає його яблуком

Після переходу з Хотина в Берестечко (”Берестечко”) Лютов, бродячи по місту, попадає в замок графів Рациборских; дивлячись звідти па площа, бачить мітинг, на якому воепком-дів Виноградів говорить про Другий конгрес Комінтерну; потім Лютов знаходить обривок французького листа, датованого 1820 р., у якому мова йде про те, що вмер Наполеон. В оповіданні “Вечір” Лютов говорить про співробітників по газеті “Червоний кавалерист” - Галині, Слинкине й Сычеве (”три неодружені серця зі страстями рязанських Иисусов”). Герой - “в окулярах, із чирьями на шиї й забинтованих ногах” - скаржиться Галину на хворобу й утому, після чого той називає Лютова слиньком

В оповіданні “У Святого Валента” Лютов, бачачи опоганений конармейцами костьол, пише рапорт “про образу релігійного почуття місцевого населення”. В оповіданні “Ескадронний Трунов” Лютов жорстоко свариться із Труновым, що убили двох полонених поляків. У бої під Хотином (”Иваны”) убивають коня Лютова, і він на санітарному візку підбирає поранених, після чого зустрічає двох Іванов - конармейца Акинфиева й диякона Агєєва, що очікує швидкої смерті; він просить Лютова написати його дружині в Касимов: “пущаи моя дружина плаче про мене”.

Під час ночівлі в Замостье (”Замостье”) Лютов бачить у сні жінку по ім’ю Марго, “одягнену для балу”, що спочатку пестить його, а потім читає по ньньому поминальну молитву й кладе п’ятаки йому на очі. Ранком штаб дивізії переміщається в Ситанец; Лютов зупиняється в хаті разом із квартир’єром Волковим - однак супротивник наступає, і незабаром їм доводиться бігти на одному коні; Лютов погоджується зі словами Волкова: “Ми програли кампанію”.

В оповіданні “Після бою” Лютов у сутичці з Акинфиевым визнає, що ходить в атаку з незарядженим наганом; після цієї сутички він “вымаливает у долі найпростіше з умінні - уміння вбити людини”. В оповіданні “Пісня” Лютов, загрожуючи зброєю, вимагає в “злої господарки” щей, однак йому заважає своєю піснею Сашка Христос: “Сашка упокорив мене напівзадушеним і хитним своїм голосом”.

В оповіданні “Аргамак” Лютов вирішує перейти в лад - в 6-ю дивізію; його визначають в 4-й ескадрон 23-го кавполка й дають кінь, відібраний за наказом командира ескадрону Баулина в козака Тихомолова на кару за те, що той убив двох полонених офіцерів. Невміння Лютова звертатися з конем приводить до того, що спина аргамака перетворюється в суцільну рану. Лютову шкода коня; крім того, оп переживає, що став співучасником несправедливості, допущеної відносно хазяїна аргамака. Зустрівшись із Тихомоловым, герой пропонує йому “помиритися”, але той, побачивши, у якому стані перебуває кінь, відмовляється. Ескадронний Баулин за те, що Лютов “норовить жити без ворогів”, проганяє його, і герой переходить в 6-й ескадрон

У Будятичах (”Поцілунок”) Лютов зупиняється на квартирі шкільного вчителя. Ординарець Ведмедик Суровцев радить дочці вчителя, Єлизаветі Олексіївні Томилином, лягти спати “ближче” до нього й Лютову, після чого в будинок починають збиратися численні старі й баби, щоб захистити жінку від насильства, що загрожує. Лютов заспокоює Томилину; через два дні вони стають друзями, потім коханцями. Полк по тривозі йде з Будятичей; однак через кілька тижнів, виявившись на ночівлі в дев’яти кілометрах, Лютов і Суровцев знову їдуть туди. Лютов проводить ніч із Млоїли-Ний, по перед світанком ординарець квапить його виїхати, хоча герой не розуміє причин поспіху. По дорозі Суровцев повідомляє Лютову, що паралізований батько Томилипой уночі вмер. Останні слова оповідання (і всієї книги): “У цей ранок наша бригада пройшла колишній державний кордон Царства Польського”.

Павличенко Матвій Родіонович - конармеец, “червоний генерал”, герой-оповідач “Життєпису Павличенки Матвія Родноныча”. Будучи пастухом у Ставропольській губернії, женився на дівчині по ім’ю Настя. Довідавшись, що поміщик Никитинский, у якого він працював, пристає до його дружини, просить розрахунок; однак поміщик змушує його протягом десяти років виплачувати борг

В 1918 р. уже ставши командиром червоно-козачого загону, Павличенко приїжджає в садибу Никитинского й віддає його болісної смерті в присутності божевільної дружини поміщика. Характерне мотивування: “Стріляниною від людини тільки відскіпатися можна: стрілянина - це йому помилування, а собі мерзенна легкість, стріляниною до душі не дійдеш, де вона в людини є і як вона показується. Але я, буває, себе не жалую, я, буває, ворога годину топчу пли більше години, мені бажано довідатися, яка вона в нас є…” В оповіданні “Чеснпки” Павличенко - начдив шість - сперечається з Ворошиловым, не бажаючи починати атаку не в повному складі дивізії. В оповіданні “Комбриг два” Павличепко названий “свавільним”.

Щепи - конармеец, герой однойменного оповідання: “молодий кубанец, нестомлюючий хам, вичищений комуніст, майбутній барахольщик, безтурботний сифілітик, неквапливий брехун”. За те, що Щепи біг від білих, вони вбили його батьків; майно було розкрадено сусідами. Повернувшись у рідну станицю, Щепи мстить усім, у кого знаходить речі зі свого будинку. Потім він, замкнувшись у хаті, двоє доби п’є, співає, плаче й рубає шашкою столи; на третю ніч підпалює будинок, убиває корову й ховається зі станиці

Ромуальд - помічник ксьондза в Новограді-Волинському, що шпигує за червоноармійцями й расстрелянный ними. В оповіданні “Костьол у Новограді” Лютов (не знаючи, що Ромуальд -шпигун) п’є з ним ром. В оповіданні “Пан Аполек” Ромуальд виявляється “прототипом” Іоанна Хрестителя на іконі, написаної Аполеком. Савицький - начальник шостої дивізії

В оповіданні “Мій перший гусак” говориться про “гігантське тіло” героя, про те, що від Савицького “пахне парфумами й нудотною прохолоддю мила”. Коли Лютов є до нього з наказом про призначення в дивізію, Савицький називає його “паршивеньким”. В оповіданні “Перехід через Збруч” Лютову сниться, що Савицький убив комбрига за те, що той “повернув бригаду”.

В оповіданні “Комбриг два” Савицькі названий “чарівним”; саме його виучкою Лютов пояснює молодецьку кавалерійську посадку Колесникова, командира другої бригади. Після невдалих боїв Савицький зміщений з посади (”Смерть Долгушова”, “Історія одного коня”) і відправлений у резерв; він живе з козачкою Павлою в Радзивилове - “облитий парфумами й схожий на Петра Великого”. В оповіданні “Продовження історії одного коня” Савицький знову командує дивізією, що веде важкі ар’єргардні бої; про це Савицький пише у відповідному листі Хлебникову, обіцяючи побачитися з ним хіба що “у царстві небесному”.

Сашка - санітарка 31-го кавполка, “дама всіх ескадронів”. В оповіданні “Удова” “польова дружина” комполка Шевелева аж до його загибелі. В оповіданні “Чесники” Сашка вмовляє казачонка Степанка Дуплищева злучити приналежного начдиву кревного жеребця Урагану із Сашкиной кобилою, обіцяючи за це рубль; зрештою, той погоджується, однак після злучки Сашка їде, не віддавши Степанку грошей. В оповіданні “Після бою” Сашка не бажає сісти за стіл поруч із командиром першого ескадрону Воробйовим через те, що він і його бійці не виявили себе в атаці належним образом

Pages: 1 2