Т. Г. Шевченко — прекрасний український поет. Більшість його творів присвячені простому народові, його життю. Особливе місце перед них посідають вірші про дітей-сиріт. Читаючи рядки таких творів, як «На Великдень на соломі…», «Лілея», «І золотої й дорогої...», розумієш, яка тяжка доля у хлоп’ят і дівчаток, що залишилися на світі самотніми:

Одне-однісіньке під тином Сидить собі в старій ряднині.

Обділені материнською ласкою та любов’ю, сироти змушені покладатися на людську доброту та милосердя. Вони ходять у лахмітті, найчастіше босоніж, бо не мають взуття, і перебиваються шматком хліба. Щоб якось прожити, не померти з голоду, діти змушені йти у найми, важко працювати і повністю залежати від пана:

Мені здається, що ніколи Воно не бачитиме волі, Святої воленьки. Що так Даремне, марне пролетять Його найкращії літа…

Безрадісне майбуття чекає сиріт. Всі до них байдужі, ніхто не прийде на допомогу в скрутну годину, не запросить до хати, не обі­гріє:

Я умерла Зимою під тином…

Але й смерть не розтоплює людських сердець. Все, на що вони здатні, — це подати шматок хліба чи залатану свитину. Вірші Шевченка вчать нас бути добрішими, допомагати самотнім і беззахисним, не проходити мимо дитини, яка плаче.