Я не бога не приймаю, зрозумій ти це, я миру, їм створеного, миру-те божого не приймаю й не можу погодитися прийняти. Ф. усі права захищені 2001-2005 М. Достоєвський. «Брати Карамазовы» У романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання» гостро поставлене моральна проблема відповідальності людини за злочин не тільки перед законом, але й перед собою, перед своєю совістю. Достоєвський зобразив у центрі роману натуру чуйну, чесну, здатну випробовувати щиросердечний біль побачивши чужих страждань і готову прийти на допомогу людям

Це тип людини, що з’явився в російському житті в 60-е роки. Такий характер «нових людей», що прагнуть до діяльного добра, що прийшли на зміну мрійникові й балакунові - «зайвій людині». Але на відміну від Чернишевського, що показало в романі «Що робити?» стійкість, ясність і шляхетність «нових людей», Достоєвський звернув увагу на історично обумовлену суперечливість, «недоконченность» їх ідей

Головний герой роману Родіон Розкольників пише статтю, у якій висловлює думка, що люди діляться на два розряди: на «матеріал» і на «незвичайних» людей, які здатні сказати нове слово в історії. Останніх дуже мало, і вони мають право панувати над людьми, вони можуть переступити закон - такі Наполеон, Ликург, Магомет. Вони не зупиняються ні перед злочином, ні перед великою кров’ю, щоб зробити задумане

Не знаючи, із чого почати діяти, Розкольників вирішив перевірити себе - до якого розряду людей він належить: «тварина я тремтяча або право маю». Так виникає задум «фантастичного» злочину, що робить Розкольників. Проникливий Порфирій Петрович - слідчий у справі Раскольникова, розбираючись у причині злочину Раскольникова, говорить: «Стаття ваша безглузда й фантастична, але в ній миготить така щирість, у ній гордість юна й непідкупна, у ній сміливість розпачу». Він також відзначає: «…

небезпечний цей подавлений, гордий ентузіазм у молоді!» Раскольникова слідчий називає «наиблагороднейшим людиною», «навіть із зачатком великодушності», а в злочині його бачить «книжкові мрії», «теоретично роздратоване серце». Розкольників убиває бабу-процентщицу, безжалісну до страждань і бідності прихожих до неї людей. У Раскольникове з’являється бажання «помститися», допомогти матері й сестрі, забезпечити себе, щоб потім робити тільки добрі справи для «усього людства». Але вбивши бабу, Розкольників «себе вбив».

Йому довелося вбити і її сестру, істоту лагідне, добре, забите. За свій злочин він покараний страшними борошнами совісті, роз’єднанням з найдорожчими йому людьми - матір’ю, сестрою, друзями. Його мучить не тільки самий злочин, але й те, що він зневірився у свою теорію

Відмова від гордині приводить героя до ідеї «постраждати», підказаної йому Порфирієм Петровичем і Сонею. Це рішення наближає його до віри в Бога, зближає з матір’ю й сестрою. Але все-таки в Раскольникова немає віри в те, що смиренність, лагідність, страждання можуть побороти зло. В «Злочині й покаранні» Достоєвський сперечається не тільки з революційно-демократичними теоріями активного відношення до миру, але й із самим собою

У суді над Раскольниковым він приймає те сторону свого героя, розуміючи законність його «бунту», те сторону тих, хто його засуджує. Роман «Злочин і покарання» - одне із самих закінчених у художнім відношенні творів Достоєвського. Він побудований як суд над Раскольниковым - суд юридичний, моральний, суд власної совісті героя. Суд над Раскольниковым перетворюється в пошуки істини

Міркування й суперечки про Бога, віру й невір’я коштують у центрі моральних, філософських і політичних шукань у романі. «У чому життя? Як жити?» - ці питання вирішують всі герої роману

Дві фігури мають як би символічне значення. Це Катерина Іванівна, що так багато страждала, що відмовляється перед смертю від сповіді й від Бога і йде на вулицю шукати що загубилася, але безсумнівно десь існуючу справедливість, і Соня, що, незважаючи на всі страждання, зміцнює духом у думках про Бога. Вона свято вірить у можливість морального відновлення й відродження через віру. Трепетним голосом читає вона Раскольникову сцену з Євангелія - воскресіння Лазаря, бажаючи вселити в нього надію на відродження. Розкольників тягнеться до Соні, але її правда здається йому дитячою вірою вчудо.

И йому більше хочеться «взяти все за хвіст, та й кинути до чорта». Розкольників увесь час коливається між вірою й невір’ям, і Достоєвському не вдається переконати читача навіть в епілозі, що євангельська правда стала й правдою Раскольникова. Так у пошуках, щиросердечних борошнах і мріяннях Раскольникова відбилися власні сумніви, внутрішня боротьба, суперечки із самим собою, які безперестану веде Достоєвський