Трагічна доля народу в другій світовій війні

Кров’ю серця написана повість К. Воробйова «Це ми, Господи» – ще одна сторінка, сама кошмарного й нелюдська, з літопису другої світової війни. У цьому добутку ми бачимо новий трагічний лик війни – плівок. Мої друзі затверджують, що в полоні були різні люди: мужні знаходили сили боротися, улаштовували втечі; слабкі в’язні скорилися й чекали своєї долі, такі викликають тільки жалість і презирство. Я із цим не згодна. Полонені заслуговують нашого милосердя. Мене дотепер не відпускає біль, що я відчула, прочитавши повість «Це ми, Господи». У самому заголовку мені чується голос-стогін змучених полонених: «Ми готові до смерті, до того, щоб бути прийнятими Тобою, Господи. Ми пройшли всі кола пекла, але свій хрест несли до кінця, не втратили в собі людське».

Потрясають картини полону, у яких відбилася неймовірна трагедія безвинних жертв: «У таборі були есесівці, збройні… залізними лопатами. Вони вже стояли, вишикувавшись у ряд. Ще не встигли закритися ворота табору за виснаженим майором Величко, як есесівці з нелюдським іканням урізалися в гущавину й почали вбивати їх. Бризкала кров, шматками летіла зрубана ударом лопати шкіра. Табір огласился риком убивць, що посатаніли, стогонами що вбиваються, важким тупотом ніг у страху людей, що металися. Умер на руках у Сергія капітан Миколаїв. Лопата глибоко ввійшла йому в голову, роздвоївши череп». Безмірні страждання, моторошне обличчя напівживих істот, кістяків, обтягнутих шкірою, стогін, що виривається із закривавленого рота: «Це ми, Господи», – картини, що обрушилися на мене зі страшною силою. Що ж очікувало людей? Воля? Так, але дуже короткочасна, а потім знову полон, але тепер уже в радянських концтаборах, де людське життя перетворювалося в табірний пил… Мої міркування були перервані появою молодят. Вони несли до гранітного постаменту квіти, щоб поклонитися світлої пам’яті тих, хто зберіг для них сьогоднішній день і можливість здійснити свою мрію. І саме в цю мить я чітко зрозуміла, як справедливі рядки поета:

У вісімдесяті породжені

Війни не знаємо ми, і все-таки,

Якоюсь мірою всі ми теж

війни, ЩоПовернулися з тої

Війна – це горе, сльози. Вона постукалася в кожний будинок, принесла лихо: матері втратили своїх синів, дружини – чоловіків, діти залишилися без батьків. Тисячі людей пройшли крізь горно війни, випробували жахливі мучення, але вони вистояли й перемогли. Перемогли в найважчій із всіх воєн, перенесених дотепер людством. І живі ще ті люди, які в найтяжких боях захищали Батьківщину. Війна в їхній пам’яті спливає найстрашнішим сумним спогадом. Але вона ж нагадує їм про стійкість, мужність, незломленість духу, дружбі й вірності

Я знаю багатьох письменників, які пройшли цю страшну війну. Багато хто з них загинули, багато хто одержали важкі каліцтва, багато хто уцелели у вогні випробувань. От чому вони дотепер пишуть про війну, от чому знову й знову розповідають про те, що стало не тільки їхнім особистим болем, але й трагедією всього покоління. Вони просто не можуть піти з життя, не попередивши людей про небезпеку, що несе забуття уроків минулого

Мій улюблений письменник – Юрій Васильович Бондарев. Мені подобаються багато хто його добутки: «Батальйони просять вогню», «Беріг», «Останні залпи», а найбільше «Гарячий сніг», у якому розповідається про один військовий епізод. У центрі роману – батарея, перед якою поставлена завдання: за всяку ціну не пропустити ворога, що рветься до Сталінграда. Цей бій, можливо, вирішить долю фронту, і тому так грізний наказ генерала Бессонова: «Ні кроку назад! І вибивати танки. Стояти й про смерть забути! Не думати про неї ні за яких умов». І бійці розуміють це. Бачимо ми й командира, що у честолюбному прагненні схопити «мить удачі» прирікає на неминучу загибель підлеглих йому людей. Це лейтенант Дроздовский. Він забув, що право розпоряджатися життям інших на війні – право велике й небезпечне. На командирах лежить більша відповідальність за долі людей, країна довірила їм їхнього життя, і вони повинні зробити все можливе, щоб не було даремних втрат, тому що кожна людина – це доля.

И це яскраво показав М. Шолохов у своєму оповіданні «Доля людини». Андрій Соколов, подібно мільйонам людей, пішов на фронт. Важкий і трагичен був його шлях. Назавжди залишаться в його душі спогаду про табір військовополонених Б-14, де тисячі людей колючим дротом були відділені від миру, де йшла страшна боротьба не просто за життя, за казанок баланди, а за право залишитися людиною. Про людину на війні, про його мужність і стійкість пише Віктор Астафьев. Він, що пройшов війну, що стала на ній інвалідом, у своїх добутках «Пастух і пастушка», «Сучасна пастораль» і інших розповідає про трагічну долю народу, про те, що довелося пережити йому у важкі фронтові роки

Молодим лейтенантом був на початку війни Борис Васильєв. Найкращі його добутки – про війну, про те, як людина залишається людиною, тільки до кінця виконавши свій борг. «У списках не значився» і «А зорі тут тихі» – це добутку про людей, що почувають і несуть особисту відповідальність за долю країни. Завдяки Васковым і тисячам таких же, як він, і була здобута перемога. Всі вони боролися з «коричневою чумою» не тільки за своїх близьких, але й за свою землю, за нас. І кращий приклад такого беззавітного героя – Микола Плужников у повісті Васильєва «У списках не значився». В 1941 році Плужников закінчив військове училище й був спрямований для проходження служби в Брестську міцність. Він прибув уночі, а на світанку почалася війна. Його ніхто не знав, він не значився в списках, тому що не встиг доповісти про своє прибуття. Незважаючи на це, він став захисником міцності разом з бійцями, яких не знав, і вони бачили в ньому теперішнього командира й виконували його накази. Плужников бився з ворогом до останнього патрона. Єдине почуття, що керувало їм у цій нерівній сутичці з фашистами, було почуття особистої відповідальності за долю Батьківщини, за долю всього народу. Навіть залишившись один, він не припинив боротьбу, виконавши солдатський борг до кінця. І коли фашисти через кілька місяців побачили його, виснаженого, змученого, беззбройного, вони віддали йому честь, оцінивши мужність і стійкість бійця

Багато чого, дивно багато чого може зробити людина, якщо він знає, в ім’я чого й за що він бореться. Тема трагічної долі радянських людей ніколи не буде вичерпана в літературі. Я не хочу, щоб повторилися жахи війни. Нехай мирно ростуть діти, не лякаючись вибухів бомб, нехай не повториться Чечня, щоб не довелося матерям плакати про загиблих синів. Людська пам’ять зберігає в собі й досвід багатьох поколінь, що жили до нас, і досвід кожного. «Пам’ять протистоїть нищівній силі часу», – сказав Д. С. Лихачов. Нехай же ця пам’ять і досвід учать нас добру, миролюбству, людяності. І нехай ніхто з нас не забуде, хто і як боровся за нашу волю й щастя. Ми в боргу перед тобою, солдат! І поки є ще тисячі непохованих і на Пулковских висотах під Санкт-Петербургом, і на Дніпровських кручах під Києвом, і на Ладозі, і в болотах Білорусії, ми пам’ятаємо про кожного солдата, що не повернувся з війни, пам’ятаємо, якою ціною він добув перемогу. Зберіг для мене й мільйонів моїх співвітчизників мову, культуру, звичаї, традиції й віру моїх предків

Але в пам’яті завжди із мною

Загиблі вбою.

Беззавітна любов до Батьківщини – от у чому сила російського характеру. Про народний подвиг нам і нашим дітям будуть розповідати зотлілі сторінки легенд, закривавлені рядки романів і повістей, прострелені кулею рядка віршів

Тема подвигу, масового героїзму народу ніколи не буде вичерпана в нашій літературі. Не можна гаряче любити, не вміючи ненавидіти. Свідомість героїв повести А. Бека «Волоколамське шосе» підпорядковано одному – Батьківщина в небезпеці. Не жалуючи ні сил, ні життя, бійці готові на всі, щоб зупинити ворога. Проблема героїзму, проблема подвигу і є центральна проблема повести

Напевно, у кожного з нас є свій ідеал. У героїв Бека ідеалом стає людина високого морального боргу. Так, наприклад, комбат легендарної панфиловской дивізії казах Баурджан Молыш-Улы стає прикладом для своїх солдатів. Для них же уособленням мужності, стійкості, високих моральних якостей є Панфілов. По таким, як Панфілов, солдати звіряли свої думки й справи

Михайло Шолохов… Уже в перших військових нарисах письменник намічає образ людини, що сохранили те, що робить його непереможним, – душу живу, сердечність, здатність ясно мислити. Людей різних доль і характерів звели фронтові дороги в главах роману «Вони боролися за Батьківщину»: відважний Лопахин, стриманий Стрільців, педант Звягінцев, гострий на слово Поприщенко. Війна перешикувала свідомість мирної людини на свідомість воїна

Pages: 1 2

Збережи - » Трагічна доля народу в другій світовій війні . З'явився готовий твір.

Трагічна доля народу в другій світовій війні





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.