В прекраснiм циклi "Сльози - перли" вона пiднiмає важке голосiння - вже не над своєю долею, не над долею якогось героя або примховатого артиста, але над цiлим рiдним краєм, над тим народом, забитим у кайдани. Подiбних голосiнь було багато в нашiй поезiї, особливо пiсля Шевченка. Леся Українка перша i одинока вмiє опанувати тут широку скалю почувань вiд тихого суму до скаженої розпуки i мужнього, гордого прокляття, що являється природною реакцiєю проти холодної зневiри.

Коли ж се минеться?

Чи згинем без долi?

Прокляття рукам, що спадають без сили!

Навiщо родитись i жити в могилi?

Як маємо жити в ганебнiй неволi,

Хай смертна темнота нам очi застеле!

Авторка запитує себе, пощо тi сльози, що палять душу, а не мають сили допомогти рiдному краю, i вiдповiдає чудовим вiршем:

Всi нашi сльози тугою палкою

Спадуть на серце, серце запалає…

Нехай палає, не дає спокою,

Поки душа терпiти силу має.

Коли ж не стане сили, коли туга

Вразить украй те серденько замлiле,

Тодi душа повстане недолуга,

Її розбудить серденько зболiле.

Як же повстане - їй не буде впину,

Заснути знов, як перш, вона не зможе,

Вона боротись буде до загину:

Або загине, або переможе.

Вiд часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвiте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як iз уст сеї слабосилої, хворої дiвчини. Правда, українськi епiгони Шевченка не раз "рвали кайдани", вiщували "волю", але се звичайно були фрази, було пережовування не так думок, як поетичних зворотiв i образiв великого кобзаря. Леся Українка не силкується на Шевченкiв пафос, не пережовує його термiнологiї; у неї є свiй пафос, своє власне слово. Коли в "Русалцi" вона стоїть пiд впливом Шевченкового романтизму, то тут вона давно отряслася вiд нього, не потребує зичити нi вiд кого поетичного апарату, бо сама має що сказати читачам, у самої наболiло на душi чимало, у самої поетичне слово доспiло i сиплеться, мов золота пшениця.

В 1890 i 1891 р. зложений цикл "Кримських спогадiв", у котрих майстерство Лесi Українки сяє повним блиском. Вельми характерний для свiтогляду нашої авторки "Заспiв", зложений очевидно пiзнiше, як бiльша частина вiршiв сього циклу. Вона радо згадує гарну кримську країну.

Де прожила я не одную днину,

А не була щаслива й на годину.

Та я за те докiрливого слова

Тобi не кину, стороно прекрасна!

Не винна ти, що я не маю долi,

Не винна ти, що я така нещасна!

Се знак, що талант нашої писательки доходить до повної дозрiлостi, при всiй своїй лiричнiй експансивностi пiдноситься до того обєктивiзму, що вмiє вiдрiзнити власне горе вiд загального порядку фактiв i iдей, не попадає в чорний песимiзм пiд впливом власного страждання. Брак того обєктивiзму у деяких генiальних поетiв наробив багато лиха в сферi думок i настрою цiлих поколiнь; пригадаю тiльки iтальянця Леопардi7, у котрого незлiчима фiзична хвороба породила песимiстичний свiтогляд, що закрасив собою всi його твори; пригадаю цiлий ряд французьких поетiв сатанiстiв, неокатоликiв та декадентiв-неврастенiкiв, у котрих поезiя була виразом їх власних нервових та психiчних хвороб, але при тiм генералiзацiєю тих хворобливих явищ. Наша авторка безпечна вiд такої генералiзацiї. У неї тiло хворе, але душа здорова i думка ясна. Власне страждання не заслонює перед нею анi краси природи i тих розкiшних мрiй, якi навiває та краса (див. "Тиша морська", "На човнi", "Байдари", "Бахчисарай"), анi краси, спокою i щастя iнших людей (див. "Татарочка"); воно не заглушує у неї бажання волi i добра для всiх людей, навпаки, скрiпляє те бажання, хоч разом i прислонює його легким туманом суму та резигнацiї.

Серед мороку, бурi-негоди

Цiлу нiч буде човен блукати;

Як зiйде сонце правди та згоди,

Я тодi вiчним сном буду спати.

Буде шарпати буря вiтрила,

Пожене геть по темному морю…

Ох, коли б менi доля судила

Хоч побачити раннюю зорю!

По 1893 р. Леся Українка не опублiкувала нiякої бiльшої збiрки своїх творiв, але з того, що вона публiкувала вiдтодi в наших перiодичних виданнях, ми бачимо, що талант її все мiцнiє, ставить собi все труднiшi i ширшi завдання. З тих її пiзнiших творiв ми роздивимось тут лише поему "Роберт Брюс", опублiкованому в "Хлiборобi"8 1894 р., поему "Давня казка" ("Житє i слово", V, 1896 р.), i вiршi, друкованi в "Життю i словi" 1897 р. та в Л. Н. вiснику9 1898 року.

"Шотландська легенда" про Роберта Брюса написана 1893 р. Композицiя сього твору не блискуча, епiчний тон авторцi не дається ще, описи битв досить блiдi i конвенцiональнi, державнi справи в її вiршах малюються досить наївно i сухо, без поетичної пластики. Загалом "Роберт Брюс" є немов pendant* до Самсона, хоча видно тут значний поступ у епiчному стилю. Нема вже тут тої балакучостi i розволiклостi, що в "Самсонi", авторка говорить просто, ясно, декуди пiдноситься до правдивого запалу, як ось у промовi Брюса до шотландських селян:

Нема в нас лицарства, нема в нас панiв,

Вони вже англiйськi пiдданi;

Та є ще в країнi шотландський народ,

Не звик вiн носити кайдани.

Повстаньмо ж тепера усi, як один,

За дiло братерське спiльне!

Розкуймо на зброю плуги! Що орать,

Коли наше поле не вiльне.

У поемi "Давня казка" авторка пiдiймає наново тему, порушену в "Мiсячнiй легендi", але пiдiймає далеко вдатнiше, ставить її широко i обробляє по-майстерськи. Ся тема - вiдносини поета до суспiльностi, а властиво значення поезiї в iндивiдуальному i громадському життi. Авторка показує нам се на iсторiї двох людей - безiменного поета i гордого лицаря Бертольда. Занятий своїми щоденними забавами, гордий лицар не дивиться на поета, глузує з нього, вважає його жебраком, а в найлiпшiм разi диваком чи навiть божевiльним. Але, закохавшися, сей лицар почуває потребу поезiї, щоби збудити любов у серцi любої дiвчини, i тут поет стає йому в пригодi. Та ось лицар вирушає на вiйну, вiйсько втомлене важкими походами i невигодами, бунтується, лицаревi прийшлось би пропасти, та знов поетовi пiснi виручають його, додають воякам духу i ведуть їх до побiди. Через се лицар робиться великим паном i по якiмсь часi починає утискати та кривдити своїх пiдданих. Тодi поетовi пiснi пiдiймаються против нього, говорять народовi про волю i рiвнiсть, кличуть його до бунту. Лицар зразу хоче пiдкупити поета, далi грозить йому - все надармо. Тодi вiн закидає його в тюрму, де поет i вмирає. Але його слово не вмерло. Народ зривається до бунту i вбиває кривдника-пана. Та його маєток i його пиху переймають його нащадки, так само як по смертi одного поета постають новi, перейнятi тими самими думками.

Мiж нащадками знялася

Боротьба тяжка, завзята,

Та вона ведеться й досi,

Та вiйна страшна, затята.

I тепер нащадки графськi

Тюрми мiцнiї будують,

А поетовi нащадки

Слово гостреє гартують.

Проти дiла соромного,

Виступає слово праве.

Ох, страшне оте змагання,

Хоч воно i не криваве!

А коли вiйна скiнчиться

Того дiла й того слова,

То скiнчиться давня казка,

А настане правда нова.

На сьому кiнчиться Лесина поема, без сумнiву одна з найкращих i найхарактернiших окрас нашої нової лiтератури. У наших часах, в часах загального рознервовання i екстраваганцiї, у часах, коли скрiзь лунає аж лящить поклик "штука для штуки", аж чудно якось iз уст поета почути такi тверезi та здоровi погляди на задачу i вагу поезiї, якi висказує тут наша авторка. По її думцi, поезiя для маси робучого народу - потiха в горю, спочивок по працi, для кожного чоловiка - природний вираз розбудженого чуття i вищих змагань, для всеї громади - заохота в боротьбi i докiр усякiй нiкчемностi; для пригноблених вона - гарячий поклик до бою за волю i людськi права, а для кривдникiв - грiзний месник. Все i всюди поезiя - слуга життєвих потреб, слуга того вищого й iдейного порядку, що веде людей до поступу, до поправи їх долi. I коли зразу вона служить iнколи розривкою i забавою вищих верстов, то до найвищої сили i гiдностi доходить тiльки тодi, коли робиться виразом життя i боротьби найширших народних мас i заразом бойовим окликом за найвищi людськi i громадськi iдеали - свободу, рiвнiсть i братерство всiх людей.

Pages: 1 2 3

Збережи - » Сльози - перли . З'явився готовий твір.