“Шепіт, боязке дыханье…” (1850) Вивчаючи творчість Фета, ми вже помітили одну важливу особливість його поетики: він воліє не говорити про самому головний прямо, обмежується прозорим натяком. Самий яскравий приклад такого роду - вірш “Шепіт, боязке дыханье…”. Шепіт, боязке дыханье, Трелі солов’я, Срібло й колыханье Сонного струмка, Світло нічної, нічні тіні, Тіні без кінця, Ряд чарівних змін Милої особи, У димних хмаринках пурпур троянди, Відблиск янтарю, И цілування, і сльози, И зоря, зоря!.. Зверніть увагу: всі три строфи цього вірша нанизані на одну синтаксичну нитку, утворять одне-єдине речення

Поки не станемо пояснювати, навіщо це Фету потрібно; повернемося до цього пізніше. Поки ж задумаємося от над яким питанням: що в цьому довгому реченні головне, а що другорядне? На чому зосереджена увага автора?

Може бути, на яскравих, метафоричних описах предметного миру? Адже не випадково Фет створює різноманітну колірну гаму: отут і срібло струмка, і пурпур троянди, і жовті-жовту-жовте-жовта-темно^-жовтий “відблиск янтарю” у досвітніх “димних хмаринках”. Або він насамперед прагне передати емоційне враження, захват від наступаючого світанку? Недарма настільки пофарбовані особистим відношенням епітети, які він підбирає: сонний струмок, чарівні зміни, мила особа…

И в тім, і в іншому випадку зрозуміла й оправданна “чудність” цього вірша: у ньому немає жодного дієслова! Дієслово як частина мови нерозривно пов’язаний з ідеєю руху, з категорією мінливого часу. Якби поет хотів будь-що-будь створити образ простору, донести до читача свій щиросердечний настрой, йому не жаль було б пожертвувати цілою частиною мови, відмовитися від дієслівного руху

И в такому випадку більше не потрібно було б ворожити, чому границі речення не збігаються в нього із границями строф. Це речення - суцільно назывное, йому нема чого дробитися на синтаксичні відрізки, воно охоплює картину життя цілком, відразу. Але в тім і справа, що для Фета образ простору - не головне. Він використовує статичний опис простору насамперед для того, щоб передати рух часу. Ще раз прочитайте вірш

Коли, у який момент воно починається? Задовго до світанку: струмок ще “сонний”, світить повний місяць (тому струмок, що відбив її, перетворився в “срібло”). Нічний спокій панує в небі й на землі. У другій строфі дещо міняється: “світло нічний” починає відкидати тіні, “тіні без кінця”.

Що це значить? Поки не до кінця зрозуміло. Або вітер піднявся й дерева, гойдаючись, коливають срібне світло місяця, або досвітні брижі пробігли по небу. Отут ми вступаємо в межі третьої строфи

И розуміємо, що світанок і впрямь зароджується, уже видні “димні хмаринки”, вони набухають фарбами зорі, що і тріумфує в останньому рядку: “И зоря, зоря!..” І отут саме всі твори на a l l soch © 2005 час запитати себе ще раз: про що цей вірш? Про природу?

Так немає ж, про любов, про побачення, про те, як непомітно летить час наодинці з коханої, як швидко проходить ніч і наступає світанок. Тобто про те, про що прямо у віршах не говориться, на що поет лише напівсоромливо натякає: “Шепіт… І цілування, і сльози…” Саме тому він відмовляється дробити своє поетичне висловлення на окремі речення

Саме тому обирає “квапливий” ритм хорея, чергує рядка із чотирьох і трьох стоп. Йому важливо, щоб вірш читався на одному подиху, розверталося й проносилося стрімко, як час побачення, щоб ритм його бився схвильовано й прискорено, як любляче серце