Протиставленням характерів Мармеладових і Лужина, Раскольникова й Разумихина, Свидригайлова й Дунечки Раскольниковой автор підкреслив контрасти сучасної йому дійсності з її соціальною нерівністю, гнобленням одних і багатством, уседозволеністю інших

Головне завдання свого” творчості Ф.М.Достоєвський бачило в тім, щоб шукати людини в людині. Болем і жалем за “принижених і ображених” пронизані добутки письменника-гуманіста. Роман “Злочин і покарання” був написаний у період “важкого часу” кінця 60-х років, коли Росія перебувала в стані економічної й соціальної кризи. Селянська реформа 1861 року не тільки не згладила, але ще більше збільшила соціальні протиріччя. У суспільстві наростала духовна криза. Губилися зв’язки з віковими традиціями, змішалися подання про добро й зло. Куди йти? Чого шукати? Яких триматися істин? Ніхто ні в що не вірив. Господарями становища стали закон сили й влада грошей, цинічні власники Свидригайлови й Лужини.

Більша ж частина народу опустилася до рівня вбогості. Убивство баби процентщици - це виклик Раскольникова “сильним миру цього”, бажання довести, що “не тварина він тремтяча”, а “право має змінити цей порядок однією рішучою дією”, “зламати що треба раз і назавжди, та й годі”. Справедливо й зрозуміло бажання Раскольникова покарати зло, повстати проти насильства. Але хіба може бути засноване щастя багатьох людей на крові одного, нехай навіть найнікчемнішої істоти? Це антигуманно. Достоєвський ніколи не міг погодитися з тим, що справедливості можна досягти шляхом насильства

От чому всі ідеї Раскольникова валять при спробі втілити їх у життя. Не може він спокійно й холоднокровно вбити бабу. Підсумок такий: будь-яке насильство народжує тільки насильство. Зважуючись на вбивство, Розкольників затверджує право “сильної особистості” “на кров по совісті”. Він уважає, що немає таких законів, які могли б засудити його. Але що ж змушує його мучитися після вбивства?

Каяття? Адже далеко не відразу ідея Раскольникова терпить крах. Він не може прийняти мир, побудований на крові, сльозах, і прийти до цього миру з покаянням. Протиріччя між думками й учинками заводять героя в моральний тупик

“Я це повинен був знати, - думав він з горькою усмішкою, - і як смів я, знаючи себе, передчуваючи себе, брати сокиру й кривавитися? Я зобов’язаний був заздалегідь знати… е! Так адже я ж заздалегідь і знав!..” - прошептав він вотчаянии.

Головний герой “Злочину й покарання” уже розуміє, що він аж ніяк не Наполеон, що на відміну від свого кумира, що спокійно жертвував життями десятків тисяч людей, він не в змозі впоратися зі своїми почуттями після вбивства однієї “паскудненької старушонки”.

Розкольників почуває, що його злочин - на відміну від кривавих діянь Наполеона - соромітне, неестетичне. Пізніше в романі “Біси” Достоєвський розвив тему “некрасивого злочину” - там його робить Ставрогин, персонаж, родинний Свидригайлову в «”Злочині й покаранні”«. Розкольників же намагається визначити, де він зробив помилку. “Старушонка - дурниця! - думав він гаряче й рвучко. Баба мабуть що й помилка, не в ній і справа! Баба була тільки хвороба… я переступити скоріше хотів… я не людини вбила, я принцип убила! Принцип-Те я й убив, а переступити-те не переступив, на цій стороні залишився… Тільки й зумів, що вбити. Та й того не зумів, виявляється”.

В образах Лужина й Свидригайлова Достоєвський показав два шляхи, які очікують Раскольникова. Свидригайлов повністю відкидає морально-етичні норми, це хвороба, від якої розумний, але цинічний герой страждає. Для Раскольникова ж шлях самогубства неприйнятний. Відродження Раскольникова відбувається ім’ям Христа, завдяки тому людському, що він зберіг і що він зробив у минулому: містив хворого студента, урятував з вогню дітей, допомагав Мармеладовим.