У сьомому розділі перед нами столичне московське дворянство. Воно відрізняється відсталістю й консервативністю побуту й звичок, обмеженістю інтересів, вульгарністю й беззмістовністю життя. Глухою провінцією віє від цієї дворянської Москви.

Усе в них так блідо, равнодушно,

* Вони обмовляють навіть НУДНО;

* У марній сухості мовлень.

* Розпитів, пліток і звісток

* Не спалахне думки в білі ДОБА,

* Хоч невзначай, хоч навмання…

Третя група дворянства, представленого в романі,- це провінційне помісне дворянство. Довгою низкою проходять перед читачами гості, що з’їхалися на іменини Тетяни Ларіній. Отут і «товстий Дріб’язковий, Гвоздин, «хазяїн чудовий, власник злиденних мужиків», і знайомі нам по «Недоуку» Скотинины з XVIII століття благополучно перекочували в XIX, і «відставний радник Флянов, важкий пліткар, старий шахрай, ненажера, хабарник і блазень», і інші. Малюючи це суспільство в сні Тетяни в образах різних чудовиськ, Пушкін характеризує дикий мир провінційного дворянства як втілення відсталості, неуцтва, розумового отупіння, сліпої прихильності старовині. Поет нещадний у своєму сатиричному описі «дикого барства».

З іронією говорить Пушкін і про «життя мирної» сім’ї Ларіних, вірної «звичкам милої старовини». Сам Ларін «був добрий малий, у минулому столітті запізнілий»; він не читав книг» господарство передоручив дружині, «а сам у халаті їв і пив» і «умер у годину перед обідом».

Але й у маєток Ларіних, при всьому їхньому мирному житті й відомій близькості до народу, панують кріпосницькі вдачі. Так само звично, як вона «солила на зиму гриби» і «ходила в лазню по суботах», Ларіна «голила чола», тобто віддавала в солдати провинених селян, і «служниць била, осердясь».