Світлана - героїня балади, написаної, як і інша балада Жуковського, «Людмила», на тему «зразкової» балади німецького поета Г.-А. Бюргера «Ленора», - повернення нареченого-мерця за своєю нареченою і їхній шлях до труни. «Світлана» - спроба створення ідеального національного характеру, «росіянці душі», який її бачив і розумів поет. Відмітні риси цього характеру-душі - чистота, лагідність, покірність Провидінню, вірність, ніжність і світлий смуток. Для зображення своєї героїні поет використовував фольклорні фарби, стилізуючи її - у сентиментальному ключі - під дівчину з народної пісні або казки

Смутна С. ворожить у водохресний вечорок у дзеркала про свій милого. З’являється її наречений і говорить їй, що небеса укротились, ремство її почутий. Він кличе неї за собою, саджає в сани, і вони їдуть по сніжному степу. С. бачить Божий храм, у якому когось отпевают. Нарешті сани під’їжджають до хатини. Коні й наречений зникають. Героїня, перехрестившись, входить у будинок і бачить труну. З нього встає мрець і тягне до неї руки. Але С. рятує чудесний голубок, що закриває її крильми від страшної примари. В останньому героїня довідається свого милого й - пробуджується. У фіналі з’являється живий і непошкоджений наречений. Герої з’єднуються й грають весілля

Образи й сюжет «Людмили» («Ленори») переосмислюються в «Світлані»: явище мерця нареченій виявляється страшним сном-обманом (наречений не вмирав, привидевшийся в сні примара, мабуть, демон-спокусник, від якого героїню оберігає євангельський голубок), знімається важливий мотив провини героїні (для появи страшного нареченого С. не давала ніякого приводу); баладна смерть героїв обертається їх щасливим з’єднанням

Смутна С. на відміну від зневіреної Людмили не нарікає на долю, не кличе на суд Творця, але молить « ангела-утішника» угамувати її сум, вона набожна й безгрішна. Тому темні сили не владні погубити її чисту душу. Невблаганна доля поступається місцем благому Провидінню

Герої «страшних» балад Жуковського - завжди «страждальницька сторона», вони не мають ніяких шансів на порятунок, усе, що повинне відбутися, відбудеться: страта свершится, пророкування збудеться. Такі герої - жертви свого гріха або надприродного дарунка. В «Світлані» всі навпаки: героїня безневинна, «віщий сон» не збувається, що зовсім винятково як для баладного жанру, так і для фольклорного, святочного, тлумачення сну; вірш закінчується весіллям героїв. Баладна логіка руйнується, щасливий, казковий фінал спростовує традиційну схему. С. - небаладна героїня, поміщена волею автора в далекий її природі жанровий мир: традиційні для балади жахи - лише випробування її віри. Її світла душа виявляється сильніше нічного мороку, віра й любов винагороджуються. Саме ім’я героїні має невластиву жанру етимологію: воно задає у вірші тему світла, що протистоїть баладній тьмі й перемагає її. (Не випадково балада «Світлана» закінчується раннім ранком, у той час як дія «Людмили» - і «Ленори» - не виходить за межі ночі.)

С. - один з найважливіших для Жуковського поетичних образів, що зв’язує воєдино його долю й творчість. Жуковський присвятив цю баладу Олександрі Андріївні Протасовой (у заміжжі Воейковой), що називав «своею музою, що надихала його на поетичний настрій». Ім’я Світлана стало літературним ім’ям цієї жінки - адресата багатьох віршованих послань як Жуковського, так і Н. М. Язикова, , І-И- І. Козлова. Цим же ім’ям називали в літературному суспільстві «Арзамас» самого поета. Через роки його друг П. А. В’яземський згадував слова поета про те, що отримане їм при арзамаському «хрещенні» ім’я виявилося пророчим: Жуковський був «Світланою не тільки ім’ям, але й душою». Ім’я С. стало для Жуковського і його друзів символічним позначенням особливого світогляду й світовідчування, «світлої» віри, покликаної освітити своєю присутністю похмуру істотність життя; воно виявилося свого роду чудесним талісманом, що захищає від злих сил

А. С. Пушкін використовував «мовчазний і смутний» образ С. для характеристики своєї героїні Тетяни («Євгеній Онєгін», гл. 3, строфа V). Образ С. має незліченне число літературних відгомонів: він став одним із центральних образів російського літературного пантеону героїв