Образ Печорина. Роман “Герой нашого часу” Лермонтов почав писати в 1838р. Уже через два роки роман вийшов окремим виданням. У відмінності від колишніх своїх створінь Лермонтов, створюючи “Героя нашого часу”, уже не уявляв життя, а малював такий, який вона була вдействительности.

“Герой нашого часу” роман про Росію, про долю й трагедію російської людини. Звичайно, головна роль у романі це роль Печорина. З опису Максим Максимовича ми довідаємося про Печорине от що: “Він був такий новенький. Славний був малий, смію вас запевнити; тільки трошки дивний. Адже, наприклад, у дощик, у холод цілий день на полюванні; усі змерзнуть, утомляться а йому нічого

А інший раз сидить у себе в кімнаті, вітер пахне, запевняє, що простудився; ставнем стукне, він здригнеться й сполотніє; а при мені ходив на кабана один на один; бувало, по цілих годинниках слова не доможешся, зате вуж іноді як почне розповідати, так животики надірвеш зі сміху… Так-Із із більшими чудностями, і, мабуть, багата людина: скільки в нього було різних дорогих штучок…” Звідси ми довідаємося про подвійність характеру Печорина, про його чудності. Небагато пізніше ми вже бачимо його портрет

Печорин був середнього росту, стрункий, міцної будови. Цілком чимала людина, років тридцяти. Незважаючи на міцну будову, у нього була “маленька аристократична ручка”. Хода його була недбала й ледача

Він мав прихованість характеру. “Його шкіра мала якусь жіночу ніжність; біляві волосся кучеряві від природи, так мальовничо обрисовували його бліде, шляхетне чоло, на якому, тільки при довгому спостереженні, можна було помітити сліди зморшок. Незважаючи на світлий колір волось, його вуси й борода були чорні.” У нього був небагато підійнятий ніс, зуби сліпучої білизни й карі очі

Очі його не сміялися, коли сміявся він. Їхній блиск був подібний блиску “гладкої сталі”, сліпучий і холодний. Він був дуже не дурний і мав одну з тих “оригінальних фізіономій, які особливо подобаються жінкам світським”. Печорин “внутрішня людина”.

У його особистості панує властивим героям Лермонтова романтичний комплекс, незадоволеність дійсністю, високе занепокоєння й сховане прагнення до кращого життя. Поетизуючи ці якості Печорина, його гостру критичну думку, заколотну волю й здатність до боротьби, виявляючи його трагічно змушену самітність, Лермонтов відзначає й різко негативні, відверті прояви печоринского індивідуалізму, не відокремлюючи їх від особистості героя в цілому. У романі яскраво виражається егоїстичний індивідуалізм Печорина.

Моральна неспроможність поводження Печорина стосовно Бэле, до Мері й до Максима Максимовичу. Лермонтов виділяє руйнівні процеси, що відбуваються в Печорине: його тугу, марні метання, здрібніння інтересів. Зіставляючи “героя” епохи Печорина з тими, хто аж ніяк не міг претендувати на це звання, з “природною людиною” Бэлой і з “простою людиною” Максим Максимовичем, позбавленими інтелекту Печорина і його пильності, ми бачимо не тільки інтелектуальну перевагу, але й духовне неблагополуччя й неповноту головного персонажа.