Не бути в Росії, забути Росію - може боятися лише той, хто Росію мислить поза собою. М. Цветаева Золотоглава Москва, дзвін, вежі й куполи церков з дитинства злилися в душі М. Цветаевой в образі Батьківщини, глибоку любов до якої вона пронесла через всі тяготи й складності свого тернистого шляху. Дуже непросто це було, напевно, для поета, що не одержує визнання в рідній країні. Не зумівши прийняти революцію 1917 року, Марина Цветаева в 1922 році була змушена емігрувати за кордон, але не по ідейних міркуваннях, оскільки не уявляла собі життя вдалині від Росії, а слідом за коханим чоловіком - білим офіцером. Ти! Цієї руки своєї лисію, - Хоч двох!

Губами підпишуся На пласі: распрь моїх земля - Гординя, батьківщина моя! Поет не може довго жити у відриві від &copy A L L S o c h. r u батьківщини, тому М. Цветаева завжди носила дорогий образ рідної країни в душі, сподіваючись на повернення. У гордої й волелюбної жінки не виникало почуття образи на Росію, здавалося б, що відвернулася від її, що зрадила свого поета, тому що розуміла: історію роблять не країни, а люди. Далечінь, природжена, як біль, Настільки батьківщина й настільки Рок, що всюди, через всю Даль - всю її із собою несу! Свою любов до Росії Цветаева постаралася перелити в сина, що ніколи не бачив батьківщини. Марина Іванівна була впевнена: для російської людини у відриві від Росії не буде щастя, і їй дуже хотілося, щоб син зрозумів це й прийняв свою країну з усіма її помилками й протиріччями

Я, що в тебе - всю Русь Укачала - як насосом! Бог бачить - побожуся! - Не будеш ти покидьком Країни своєї. За кордоном родина М. Цветаевой жила й у Берліні, і в Празі, і в Парижу, але всі помисли, надії й сподівання поета були спрямовані на батьківщину

Незломлена й нескорена, вона відмовлялася писати настільки очікувані закордонними шанувальниками пасквілі на Росію, паплюжити її у віршах, виражаючи образу й злість на видиму несправедливість. Так, Росія була її болем, але болем фатальний, неминучої, з якої потрібно було упокоритися, прийнявши всі як є. До Ейфелевої - рукою Подати! Подавай і лізь

Але кожний з нас - таке Зрів, зрить, говорю, і днесь, Що нудним і некрасивим Нам здається ваш Париж. “Росія моя, Росія, Навіщо так яскраво гориш?” Багато віршів М. Цветаевой, написані в період еміграції, наповнені тугою за батьківщиною, куди прагнули й серце, і душу поета

Не прийнята у свій час Росією, вона й на чужині залишалася самотньої, не понятий. Повернення додому загрожувало Цветаевой багатьма небезпеками й несподіванками, але більше переносити розлуку з рідною країною не було сил, до того ж туди виїхали ще раніше чоловік і дочка. Туга за батьківщиною!

Давно Викрита морока! Мені зовсім однаково - Де зовсім самотньої Бути… Насправді ж Цветаевой було дуже не “однаково”, саме тому вона зробила рішучий і безповоротний вибір - повернутися. Але за час еміграції Марини Цветаевой Росія змінилася - так само рішуче й так само безповоротно. Передчуття, що терзали поета на чужині, виправдалися повною мірою - повернення на батьківщину принесло Марині Іванівні ще більші страждання й трагедії

Важка депресія й глибоке почуття самітності штовхнули М. Цветаеву на страшний вибір, про яке вона пророчо написала ще за кілька років до трагедії: Самота: піди В себе, як прадіди у феоди. Самота: у груди Шукай і знаходь волю. Справляй і ховай перемогу Самоти вгруди.

Самота: піди, Життя! Яскравий і самобутній поет пішов з життя, не бачачи в ній подальшого змісту, але залишилися її вірші, читаючи які, переймаєшся найглибшою повагою до сміливої й вільнолюбної особистості М. Цветаевой, захоплюєшся нескінченною любов’ю до Батьківщини, що вона несла у своєму серці до останньої миті