Подібно більшої частини систематичних трактатів Аристотеля, "Поетика" дійшла до нас у стислої, майже конспективній формі, що не призначалася для опублікування. Тлумачення деяких місць "Поетики" представляє значні труднощі. До числа таких важких запитань належить навчання окатарсисе.

В 6-й главі "Поетики" Аристотель дає визначення трагедії й, поряд з іншими її ознаками, указує, що вона "за допомогою жалю й страху робить катарсис відповідних афектів". Про катарсис у застосуванні до дії музики говориться й у трактаті "Політика", але там Аристотель відсилає до "Поетики", у якій обіцяє дати докладне роз’яснення поняття. Роз’яснення цього ми в "Поетиці", принаймні в її збереженій першій книзі, не знаходимо. Вчення про катарсис викликало багато тлумачень, які можна звести до двох основних напрямків

Один напрямок витлумачує поняття катарсису в моральному змісті. Трагедія "очищає", тобто облагороджує почуття. Так розуміли Аристотеля теоретики класицизму XVII - XVIII вв., потім Лессинг, Гегель і ін. Суперечка між ними йшов тільки про те, у чому саме Аристотель повинен був убачати доброчинний моральний вплив страху й жалю, викликуваних трагедією, - у чи почутті примирення з долею, у чи створенні належної рівноваги між егоїстичним почуттям страху й альтруїстичним почуттям жалю, або в чому-небудь іншому. В "Поетиці" неодноразово, говориться про задоволення, що створюється, завдяки порушенню почуття страху й жалю, але ніде немає мовлення об них безпосередньому моральному впливі

Інше тлумачення, намічене ще в XVI в. і докладно розвинене в 1857 р. Як. Бернайсом, шукає походження вчення про катарсис у медичній сфері, зокрема в області релігійного лікування. На цю думку наштовхують міркування самого Аристотеля в "Політиці" про катартическом значення музики. Він указує на прийоми, що застосовувалися при лікуванні "энтузиастических" (крикливицьких) станів. Таких хворих лікували й "очищали", виконуючи перед ними "энтузиастические" мелодії, які викликали підвищення афекту й наступне його розрядження. " З погляду "медичного" тлумачення сутність катарсису складається в порушенні афектів з метою їхнього розрядження. Всі люди тією чи іншою мірою піддані афектам, що порушує щиросердечну рівновагу, жалю й страху, і трагедія, збуджуючи ці афекти в глядачі, робить їхнє розрядження, спрямоване по нешкідливому руслу. Полегшення, що глядач при цьому випробовує, викликає почуття задоволення, і в цьому специфіка насолоди, що доставляє трагедією

Обстеження застосування терміна "катарсис" в Аристотеля й інших античних теоретиків підтверджує, очевидно, правильність "медичного" тлумачення. Варто також ураховувати, що всілякі "очищення" широко практикувалися в грецькій релігійній обрядовості; у цій області ми також зустрічаємося із принципом "клин клином вибивати", що лежить, по Бернайсу, в основі аристотелевского катарсису. Так, убивцю "очищали" тим, що лили йому на руки кров жертовної тварини, "змиваючи вбивством убивство" (порівн. християнське "смертю смерть потоптавши"). Добре знайоме грекам подання про катарсис було перенесено з релігійно-медичної сфери в эстетическую. При всіх тлумаченнях катарсису безсумнівним залишається одне: Аристотель, всупереч Платонові, уважає дію трагедії на психіку доброчинним, і теорія катарсису є спробою пояснити, у чому складається ця доброчинність і в чому сутність задоволення, що глядач випробовує від п’єси, що збуджує в ньому почуття жалю й страху

Найважливішу частину "Поетики" становить вчення про трагедії. Трагедія й епос - основні жанри серйозної поезії, що зображує людей "кращими, чим ми". При цьому епос, по Аристотелеві, - більше ранній і менш доконаний жанр, що уступає трагедії в концентрированности й силі художньої дії. Це перевага, надавана драмі, перебуває в повній відповідності з літературною практикою аттического періоду, коли трагедія була провідним поетичним жанром. Після Эврипида в розвитку трагедії наступив відомий застій. Аристотель. тому не відходить від літературних тенденцій свого часу, коли уявляє собі історичний розвиток жанрів уже закінченим; вони вже "знайшли свою природу". Розгляд їх відбувається поза часом, з метою встановити "природу" кожного жанру й правила, недотримання яких було б перекручуванням цієї "природи". Цей спосіб дослідження дозволяє Аристотелеві в багатьох випадках піднятися над історичною обмеженістю античної трагедії

Для грецької літературної свідомості було цілком природно, що жанри, пов’язані з героїчними сказаннями, трагедія й епос, мислилися як родинні. Трагедія й епос об’єднані й в Аристотеля, але тільки як зображення людей, "кращих, чим ми": використання міфологічних переказів Аристотель не вважає для трагедії обов’язковим. Учень Аристотеля Феофраст визначав трагедію як зображення "превратностей героїчної долі". Визначення Аристотеля набагато більш абстрактно.

"Трагедія є відтворення дії серйозного й закінченого, що має певну величину, що тішить мовленням, різними її видами окремо в різних частинах, - відтворення дією, а не оповіданням, що робить за допомогою жалю й страху катарсис подібних афектів" (гл. 6).

" мовленням, ЩоТішить, - пояснює Аристотель, - я називаю мовлення, що має ритм і гармонію з мелодією, а різними її видами - виконання деяких частин трагедії тільки метрами, а інших - ще й співом".

У трагедії Аристотель розрізняє шість складових елементів, які він розподіляє в порядку їхньої значущості в такий спосіб: фабула, характери, думки, словесне вираження, музична композиція, сценічна обстановка; останні два елементи не ставляться безпосередньо до поезії й надалі вужі не розглядаються. Розташування елементів свідчить про те, що Аристотель уважає ідейні моменти художнього твору більше значними, чим формальні, а художній показ (фабулу, характери) більше важливим, чим думки, вкладені у вуста діючих осіб

Фабула - "початок і як би душу трагедії"; характери зображуються лише за допомогою дії й мають уже вторинне значення. Фабула повинна бути закінчен і цілісної, повинна мати певний обсяг. "Прекрасне - у величині й у порядку". Фабула повинна бути не занадто малої по розмірах, але разом з тим легко доступної для огляду. Певної величини Аристотель не нормує: "ту межу величини драми достатній, у границях якого при послідовному розвитку подій можуть відбуватися по ймовірності або по необхідності переходи від нещастя на щастя або від щастя до нещастя" (гл. 7).

Теоретики європейського класицизму приписували, як відомо, Аристотелеві вчення про "три єдності", місця, часу й дії. У дійсності, Аристотель вимагає тільки єдності дії. "Частини подій повинні бути з’єднані таким чином, щоб ‘при перестановці або пропуску якої-небудь частини змінювалося й зрушувалося ціле" (гл. 8). Про єдність місця він взагалі не говорить; щодо ж часу він, зіставляючи трагедію з епосом, обмежується констатацією, що трагедія "по можливості намагається укластися в один сонячний обхід або незначно вийти за його межі".

Характерним для трагічної фабули Аристотель уважає момент перелому, переходу від щастя до нещастя або навпаки. Перелом розбиває фабулу на дві частини, з яких першу Аристотель називає зав’язкою, другу - розв’язкою. При цьому він розрізняє фабули прості й заплутані. До останнього ставляться фабули, що містять перипетію (несподіваний поворот подій у протилежну сторону) і узнание. Відповідно смакам свого часу, Аристотель віддає перевагу заплутаним фабулам. Характер трагічного персонажа повинен задовольняти чотирьом вимогам: він повинен бути шляхетним, підходящим для даної особи (наприклад залежно від того, чоловік це або жінка), природним і, нарешті, послідовно проведеним. Велике значення приділяється питанням мови - він повинен бути ясним і трохи незвичайним, з помірним використанням тропів і рідких слів

Pages: 1 2